Читати книгу - "Свята Марійка"

В осінь порозвішувала на стовпах оголошення і нишком надіялася: а що як купець не знайдеться? Доведеться зимувати, щоб не розікрали добро, а тоді – весна, городи, а там знову жди осені, щоб копати картоплю.

«Може, до того часу й сподоблюся померти в своїй хаті», – думала.

Та не так сталося.

Вже за тиждень під’їхав під хату джип, вийшов звідти чоловік, видко було зразу, що міський, бо в селі так не одягаються.

Підійшов до Марійки, вона якраз курей годувала, та й питає:

– Це ви будинок продаєте?

– Еге ж, – буркнула знехотя.

– А скільки ж, бабо, хочете? – і окинув зневажливо – із цегли і аж на дві половини хату!

«Ану ж загну таку ціну, щоб відчепився!» – подумала Марійка і сказала:

– Десять тисяч!

– Гривень? – посміхнувся молодик.

– Ні, доларів! – вишкірилася й собі.

А що? Вкусив?! Вона ж мало не втричі накрутила ціну!

Бо дочка, як писали оголошення, казала: «Аби ж хоч хто зо дві тисячі дав! Добре було б, звичайно, аби п’ять, але… Хата при самому березі, магазин далеко. Як буде покупець, то ви, мамо, не дуже й торгуйтеся! Беріть, скільки даватимуть!»

Але Марійка не дурна! Задарма віддати свою хату? Аби ж хто знав, скільки вона до тих стін доклала! А як вимащувала, як вікна вимальовувала! А в скільки обійшлося обкласти плиткою! Бо хата ж колись була побілена звичайно. Це вже потім, як розжилися із чоловіком, то обклали. І тепер віддавати все задурно?!

З дочкою згодилася, але на думці мала інше: поки жива, стоятиме на своєму!

Та молодик чомусь зовсім не здивувався й навіть не став торгуватися.

– Десять – то й десять! – сказав він. А тоді перепитав: – А коли ви, бабо, думаєте вибиратися?

– От коли матиму в руках гроші, тоді й буду думати! – мов відрізала.

Чомусь була дуже розчарована. Хоч і сторгувала хату дуже дорого, однак не раділа.

– Давайте, бабо, я докину зверху ще тисячу! – пообіцяв молодик, – але щоб за два дні вас тут уже не було!

– Як це – за два дні?! – здивувалася Марійка. – Та я все життя своє добро збирала, а ти хочеш, щоб я за два дні та й склалася?! Ще й до того ж треба дочці сказати, речі спакувати, найняти машину. А це, сину, діло загайне!

І Марійка по-діловому заклала за спину руки.

– З дочкою я сьогодні сам поговорю, давайте адресу, і хату зараз і переоформимо. А речі як хочете, так і складайте, я завтра пришлю до вас машину, щоб були вже готові!

Джип загурчав і щез за поворотом.

Марійка трохи постояла, а тоді пішла не до хати, а до сусідки.

– Юлько! А я тільки-но хату свою продала! – сказала аж наче здивовано.

– За скільки? – перепитала глухувата подруга.

– За десять тисяч доларів!

– Та не може того бути! – та витріщила очі.

– Он, бач, поїхав, – показала рукою на хмарку пилу, що вже всідалася на придорожній бур’ян.

– А тепер же що? До дочки у місто? – запитала Юлька.

– До дочки… Але не хочу бути в неї в хаті, не буду заважати – житиму в квартирі своєї свекрухи.

– А в твою хату – нові господарі? Приберуть тут, певно ж, усе! Бур’яни повикошують. А молоді хоч люди? – уточнила.

– Молоді, – зітхнула Марійка. – Скучатиму за своєю хатою… Шкода…

– От і добре, що молоді! – зраділа Юлька. – Будуть на вулиці діти. А то останнім часом дуже вже у нас тихо. Та ти не хвилюйся! – заспокоїла Марійку. – Як схочеш, будеш приїжджати до мене в гості, от і хату свою навідаєш! Де ж вона дінеться? Стане твоя хата, як писанка тепер! Бо що ж ти – стара! А то ж – молоді!

– Та вони в селі не житимуть, швидше купили на дачу, – зітхнула Марійка, – занехають мені хату зовсім…

– На дачу… – зітхнула й собі Юлька.

Під вечір приїхала до Марійки дочка. Покупець привіз.

– Давайте, мамо, мерщій збирайтеся, бо хата вже не ваша! – весело сказала від порога.

– Почну збиратися від ранку, поночі тепер, – буркнула Марійка. – А тепер піду ляжу спати, притомилась.

– Яке – спати?! –