Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

У ніч проти 24 серпня вони з друзями, на прохання Теофіла Криницького, збираються розклеїти по місту листівки зі закликами: «Руки геть від волелюбного чехословацького народу! Громадяни! Як ви вже знаєте, чехословацький народ повстав проти сваволі та гніту зграї людей, котрі називають себе комуністами і пнуться зі шкіри, щоб утримати свою владу над народом!».

Теофіл попередив, що це вкрай небезпечно та що їх можуть заарештувати. Але така перспектива лише додавала романтичності цій справі, яка для двадцятирічних студентів виглядала веселою пригодою.

Тарас випадково почув, як у кухні Вільгельм і Софія дискутували щодо цього. Дискусія загрожувала перерости у сварку.

— Я проти того, щоби втягувати Тараса в політику, — казала Софія. — Досить уже того, що нам із тобою вона зламала життя. Нехай хоч у Тараса все складеться добре.

— Але ж ти не можеш тримати дорослого хлопця під спідницею, — заперечував Вільгельм. — Він не має вирости боягузом. Не бачу нічого поганого в тому, що він патріот української справи.

— Я і не кажу, що це погано. Просто ці листівки нікому не допоможуть, а ризик арешту — великий. Він може опинитись у в’язниці й уже ніколи не повернеться до інституту.

— Він і так не дуже хоче ходити до того інституту, — сказав Вільгельм. — А хлопці, з котрими він дружить, — молодці. Я за нього спокійний.

Далі Тарас не слухав. Йому було приємно, що батько підтримує його і намагається захистити від надмірної материної опіки.

Тарас іще раз перевірив, чи взяв усе необхідне: листівки, клей, список адрес, свисток, яким можна було би попередити хлопців про небезпеку. Перевірив і вийшов із дому.

Дільниця, де він мав порозклеювати листівки, була далеко від центру. Він ніколи не бував тут раніше, та напередодні запланованої акції кілька разів спеціально приїздив і блукав вулицями навмання, щоби зорієнтуватись і дослідити, куди можна було би тікати від міліції. Зараз він їхав туди з центру трамваєм, дивився на темні вулиці й думав про Аліну.

Вони познайомилися нещодавно, в один із тих вечорів, коли Тарас блукав мікрорайоном, обираючи будинки, на яких ліпитиме листівки. Почалася раптова літня злива, і вони випадково наштовхнулись одне на одного під дашком під’їзду, куди забігли перечекати дощ.

— Ой, — скрикнула Аліна, коли Тарас випадково став їй на ногу.

— Вибачте, — усміхнувся він їй.

— Нічого, — усміхнулася вона.

— Забули парасольку? — спитав Тарас.

— Так.

— Мене звати Тарас.

— А я Аліна.

— Ви мешкаєте тут?

— Так. А ви?

— Я — в центрі. А сюди приїхав у справах.

— О! Дощ уже, здається, припинився, — Аліна визирнула з-під дашка. — Ці літні зливи такі короткі.

— На жаль, — усміхнувся Тарас. — З такою милою співрозмовницею я радо почекав би на кінець зливи і довше. Але можемо ще поговорити. Наприклад, за кавою. Як вам ідея випити кави?

Аліна повагалась, але погодилася. Тарас мовчки усміхнувся, згадавши її великі карі очі. Йому стало тепло і затишно від думки про те, що через кілька днів він знову її побачить. Але потому він подумки присоромив себе за невчасність таких думок. Адже він їде на важливу та ризиковану політичну акцію і може опинитися за ґратами. Тоді його ім’я потрапить до газет, а Аліна відвідуватиме його у в’язниці. Він знову подумки присоромив себе за хвалькуваті мрії.

Трамвай зупинився, і Тарас вийшов на потрібній зупинці. Мікрорайон був погано освітлений, на вулицях не видно було ні душі. Менше як за годину завдання було виконано, і, ніким не помічений, Тарас сів у трамвай, аби їхати у зворотному напрямку.

Коли він повернувся додому, Софія сиділа в кухні й трималася за горнятко з вистиглим м’ятним чаєм. Почувши синові кроки в коридорі, вона зітхнула з полегшенням.

— Усе гаразд, сину?

— Так, мамо. Мене ніхто не бачив. Усе гаразд.

Коли Олесь перейшов до старшої школи, Галина вирішила вже не контролювати синове навчання аж так ретельно. Спершу вона перестала перевіряти домашні завдання і допомагала тільки тоді, коли Олесь сам просив про це. Його успішність від цього не покращала, проте й не погіршала, тож Галина зробила висновок, що так буде якщо не ліпше, то принаймні спокійніше.

Вона почала трохи краще спати, взялася регулярно плавати, ходити на йогу і подумувала про те, щоби повернутися до малювання.

— Як тобі ідея оформити кнайпу? — запитав її Гриць одного вечора. — Знайомий запропонував мені відкрити власну кнайпу. Одну він уже має, а для другої ми могли би з ним об’єднатися фінансово. А ти би придумала інтер’єр.

З цього все й почалося. Галина взялась оформляти