Читати книгу - "Відірвана від коренів"

— У вашій сім'ї ще хтось залишився, крім них? — несміливо запитала я.

— О, десь шістдесят сім праправнуків, я думаю. — сказала вона після хвилинного роздуму. — Можливо зараз більше; вони народжуються потроху. Деякі з них пишуть мені старанно кожної Середини зими. Більшість з них не пам'ятає, що вони походять від мене, або взагалі про це не знають. Їх шкіра має відтінок чаю, змішаного з молоком, і утримує їх від спалювання на сонці, а мій чоловік вже сто сорок років як помер. — Вона сказала це легко, як ніби це не мало значення; Я припустила, що це було не так.

— І це все? — Запитала я, відчуваючи себе трохи ніяково. Постарілі правнуки, половина з яких загубилася, а інші далеко — вона могла зітхати, дивлячись на Рагостока, і не відчувати нічого більше, крім легкого роздратування. Вони, схоже, не достатньо дбали, щоб підтримувати у ній любов до родичів.

— У мене не було сім'ї у звичайному розумінні. Моя мати була рабинею з Намібії, але вона померла, народивши мене, так що я нічого не знаю про неї. Барон на півдні купив її у мандрівного торговця, щоб зробити дружині подарунок. Вони були досить добрі до мене, до того як у мене розвинувся дар, але це була напускна доброта: вони не були моїми родичами. — Вона знизала плечима. — У мене були коханці деякий час, а потім в основному солдати. Але як тільки я стала досить старою, вони почали уявлятися мені зірваними квітами: ви знаєте, що вони зів'януть, навіть якщо ви помістите їх у склянку з водою.

Я не могла втриматись,

— Тоді чому ви тут взагалі? Чому дбаєте про Пільну, а не про щось інше?

— Я ще не вмерла, — їдко сказала Алеш. — І люблю робити щось хороше. Пільна має лінію хороших царів. Вони служили своєму народові, будували бібліотеки і дороги, підімали університети, і були досить войовничі, щоб тримати своїх ворогів у страху і перемагати їх. Вони були гідними корони. Я поїхала би геть, якби вони були злі і погані; і я, звичайно, не хотіла би бачити мої мечі в руках чоловіків, які слідують за цим шаленим Мареком з його гарячою головою в погоні за славою, заради якої вони готові почати дюжину безглуздих війн. Але Зигмунд розумна людина, і добре ставиться до своєї дружини. Я рада, що можу допомогти йому отримати королівство.

Вона побачила страждання на моєму обличчі, і додала з грубуватою прямотою,

— Ви навчитеся жити з цим, дитинко; і навчитеся любити інші речі. Як нещасний Балло, — сказала вона, з якоюсь сумною, задумливою печаллю, не досить сильною, щоб та перетворилася у щось більше. — Він протягом сорока років переписував рукописи у монастирі, перш ніж хтось помітив, що він не старіє. І напевне був трохи здивований, виявивши у себе дар до чарівництва, я думаю.

Вона повернулася до заточування леза, а я вийшла з кімнати ще більш нещасною, ніж раніше. Я уявила моїх братів старими, а потім маленького племінника Данушека, який приніс мені свій м'яч з нахмуреним і трохи серйозним обличчям; як він стає старий, втомлений і згинається під тягарем прожитих років. Усі, кого я знала, будуть поховані, і залишиться тільки їхні діти, щоби їх любити.

Але це краще, ніж бути всіма забутою. Якби я була настільки сильною, якби мала досить сили, я могла би бути для них щитом: для моєї родини, для Касі, для цих двох маленьких дітей, які спали у ліжку і для всіх інших, які спали в долині.

Я сказала собі, що я намагаюся, і вважаю, що роблю достатньо, але розпач був все ще холодний і гіркий, коли я самотньо брела по темних коридорах. Деякі з простих покоївок тільки починали свій робочий день, спокійно розходячись по номерах вельмож, щоби розпалити каміни — як і за день до цього, хоча король був мертвий. Життя не зупиняло свій біг.

Соля сказав,

— Ми не потребуємо розпалювання вогню, Лізбета: просто принести нам гарячий чай і сніданок, дівчино, — коли я відкрила двері у його номер. Вогонь у каміні уже палав і перетворював у попіл кілька підкинутих полін.

У його кімнаті стояло кілька пустих кліток, кожна з них була у три рази більшою, ніж кімната, в яку вселили мене. Підлога була вкрита білим килимом, м'яким і товстим: він напевне використовував магію, щоб тримати килим в чистоті. Велике розкішне ліжко, пом'яте і неохайне, виднілося у слідуючій кімнаті, за наполовину відкритими дверима. На широкій дерев'яні панелі ліжка був вирізьблений сокіл у польоті, його очі були зроблені з відполірованих кружечків золота з чорною пусткою замість зіниць.

Посередині кімнати стояв круглий стіл, на який Марек і Соля виклали свої чоботи, майже поруч, розлігшись у м'яких кріслах. Нічні халати, обрамлені по краях хутром, були накинуті поверх штанів. На столі стояла срібна підставка, яка підтримувала високе овальне дзеркало довжиною з мою руку. Через деякий час я зрозуміла, що я не дивилася під якимось особливим кутом і бачила не віддзеркалення; дзеркало не показувало відбиття взагалі. Крізь якесь неможливе вікно воно виглядало з намету, з розведеними у різні боки шторами, і переднім отвором у вигляді трикутника, показуючи, що діється на зеленому полі.

Соля уважно дивився в дзеркало, з рукою на рамі, і його очі були скляними, крім чорних ямок зіниць, які поглинали все світло; Марек спостерігав за його обличчям. Жоден з них не помітив мене,