Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

— Мати — кухарка в домі господаря Аццо. Батько був лісорубом, — відповіла Петірка, розпалюючи дрова в каміні. В кімнаті повіяло теплом і затишком. Але я відчула холодок, який ковзнув тоном дівчинки.

— А зараз він де? — спитала я, піднімаючи на неї очі. Дівча дивилось на вогник, що вибився в багатті.

— Його одного з перших роздерла вовча зграя.

Якусь мить ми мовчали.

— Скоро ми доб’ємо останніх вовків, — мовила я. Не розраджувала дівчинку, просто сказала це як повідомлення. Не вистачало ще, аби Петірка вважала дарвенхардців героями. Ні, вона має нас боятись. І пам’ятати, що ми сильні.

— А мого дядька убив дарвенхардець, — раптом сказала Петірка. Чи не вперше її голос не затремтів.

— За що убив?

— Вкрав у пана Аццо підкови зі стайні та спробував продати їх на ярмарку. На початку цієї осені. То був Еб. Він зловив і стратив дядька. Ми лишились без жодного чоловіка в сім’ї. Тому моя мама вирішила, що нам з братом час працювати не тільки на господаря в сезон збору чи посадки врожаю.

— І відправила вас до дарвенхардців у найми? — уточнила я. Справді, як я могла забути — якщо метеї відправляли своїх дітей на додаткову роботу до дарвенхардців чи сервусів, їхнім батькам трохи платили. Напевне, я забула про це, бо зі мною та братом ніколи так не чинили.

Петірка кивнула.

— І яке твоє враження від мене? Відповідай правду. Я за неї не каратиму.

— Я…

— Дивись на мене! — гаркнула я. Відчувала, що дівчинка зараз скаже щось… щось таке, на що пробудити нас може тільки втрата близьких. То був момент, коли її страх ненадовго склав крила, поступившись болю.

— Я вважаю, що ви — найгарніша жінка, яку я бачила в своєму житті, господарко Ханно, — видихнула нарешті Петірка, стискаючи пальчиками поділ сукенки, аж ті побіліли. — Але чи ви вб’єте вовка, чи він вас — для мене це не матиме великої різниці.

Якусь мить ми дивились одна на одну і мовчали. Тоді я встала і, обійшовши стіл, зупинилась просто перед дівчинкою. Від її слів я відчула дивний спокій. Мала ж, здавалось, зараз зламає собі пальчики, стискаючи напружено кулаки. Її сплутане русяве волосся було дуже неохайно заплетене в косичку, і це мене дратувало.

Я була вищою за невисоку худорляву дівчинку, а тому, аби зазирнути їй в очі, схилилась і сперлася руками собі на коліна.

— Ніколи не кради підков, Петірко, і нічого, що належить белатам, а особливо — дарвенхардцям.

— Ви не покараєте мене? За мої слова? — прошепотіла дівчинка. Я вперше зауважила, що очі в неї бурштинового кольору, дуже гарні.

— Ну, ти ж нічого не вкрала в мене і відповіла правду, — мовила я втомлено. — Іди. Вечерю може принести твій брат, ти сьогодні вільна.

Дівчинка кивнула і вже подріботіла була до дверей, як я не втрималась:

— Петірко!

Вона зупинилась і озирнулась.

— Твій брат хоче іти в Сколіс?

— Ніхто не хоче туди іти.

Я хотіла сказати, аби вона подумала про це, та прикусила язик і промовчала. Дівчинка потупцяла мить на місці, здивовано дивлячись на мене, а тоді пішла.

Було чути тільки скрип снігу, в який ми провалювались по коліна. Добротні чорні чоботи гарно захищали ноги, та оскільки ми йшли під гору, то кучугури мене трохи дратували. Ще раніше Всевлад розповів, що після виходу з села ми маємо піднятись вище, на якесь плато, перейти його, а вже тоді втрапимо на узлісся, де й почнеться Дикий край. Сильний мороз щипав щоки. Небо було чистим і гарним, але я вже знала, що в цих краях снігові хмари збираються швидко.

У Дарвенхарді я багато чула про ці місцини. Дикий край називався так не лише через височенні дерева і величезних звірів.

Ходили чутки, що в його лісах досі живуть нащадки тих, хто мешкав у Метейському краю, і втік після завоювання його Циркутою.

Зрештою ми опинились на початку великої білої площини. З іншого боку її проростав ліс, могутній і безкрайній. Вгорі почали бігти поодинокі хмарини, сонце стояло вже високо-високо, і через це тіні від хмар падали на плато широкими клаптями, розтинаючи ідеально білу рівну поверхню.

Та все це було звичним і передбачуваним, таким, що можна було уявити з опису. Але ліс… вразив мене неймовірно, варто було лише трохи пройти його гущавиною.

Скелі з людськими обличчями.

— Всевладе, що це таке? — прошепотіла я, побачивши першу з них. Могутній лик з грубими рисами потопав у сніговому заметі, але заплющені очі і ніс з горбиком можна було роздивитись дуже добре. Видавалось, що то хтось заснув і вкрився білою ковдрою, а поки спав, то довкола проріс ліс.

— Велет, Ханно, — мовив тихо Всевлад, зупиняючись поруч зі мною. Його рука ледь торкнулась моєї, наче заспокоюючи. Навіть для дарвенхардки побачити таке — неабияке хвилювання. — Не тривожся, він спить вже багато століть.

— Він один такий?

— Ні, їх повен ліс. Вони… — чоловік затнувся. Я поглянула на нього. Щоки його були рум’яними від морозу, пара виривалася з рота, коли говорив. Чи не вперше за довгий час я побачила, як Всевлад хвилюється. Дійсно бентежиться — не вивчає мене уважним поглядом, не хмуриться, не усміхається.

— Ці велети поснули ще до завоювання Патрії? — спитала я тихо. Десь угорі зірвалась з гілки пташка, посипавши нас сніжком.

Хвилювання Всевлада миттєво змінилось настороженістю. Чорні очі недобре зблиснули.

— Звідки ти знаєш про Патрію?

— Ярий розповів.