Читати книгу - "Українські традиції"

Бремені єднаго, єгда между братією нічто дєлаше, очі свої на небо возношаше, і воздихающе, і жалость показующе, колінома к землі припадающе, моляшеся, да отвратить Господь Бог гнів свой, і зіло плакаше, слезами омакашеся. Вопросиша же его, но глаголати от стенанія не возможе, тягота серця глаголи прериваше, дондеже кріпко возопи: «Уне бє нам, чада возлюбленная, смертію скупитися от таковия гнюсоти. Велика злоба і безбожиє чоловічесько створися. Видіх-бо олтар Божий ратію звірей обстоїм і копитами їх розорений, і глас глаголющи: «Омержу себі олтар мой».

В второе же літо ісполнися видініє его, в не же аріане, поган себі на помощ взяша, церкви православних розрушиша, олтаря гнюсною мерзостію ісполніша, розліяша кров православних, діви законния насиловаша, єпископи побиша і ізгнаша, сосуди церковния пліниша, люті нежелі когда погани, віру святую і всячески служби Божия пусто сотвориша. Обаче же то же Господь Бог, іже бє се видініє дряхло яви, утішеніє милосердія своего не потаї. Сему убо святому Антонію прояви, яко паки церкви Божия будет яко же і прежде, лютость же аріанськая погибе.

«Обратяться, – глаголя, – змієве в язвіни своя, віра же святая розпространиться, токмо блюдітеся, да не причаститеся к аріанам». По Бремені же малом єпарх александрійський, аріанин, Валакій іменем, сице люто православних дручаше, яко дерзну чорноризці і інокині яві обнаженно посреді града у столпа бути. К нему же Антоній таково писаніє посла: «Видіх на тебі гнів Божий. Престанися лютості на християни, да не погибнеши в ярості Божій, я же скоро імать прійти на тя».

Прочет же писаніє і плюваше нань, і на землю поверже, і посланника безчести, сице глаголюще: «Да учить Антоній іноки своя і да розумієт, убо аз яко нісмь под областію его». Тим же по п'яти днєх руку Господню увиді: конь, іже над прочиїх всегда бяще кроткій, от нікоя вещи вержеся конь, і зубами его розторже, і ногами потопта, негли третіяго дні дожда. Всі видіша, яко месть Божия прійде нань, ему же святий Антоній обіща, ісполнишася слова его.

Єгда же хотяше преставитися святий Антоній, о дні смерті своєя видяше. Братію опасно вспоминая, да Богу віру, яже от отець і поданія апостольського взяша, сохранять, аріанов же і маркіанов блюдуться, яко врагов Божиїх.

«Вісте бо, яко аз гнушахся єресі їх, яко ніколи же з ними не глаголах». Остерігая же їх, яко да видять вражия лукавства і всегда хранятся їх, і прочиїми душеполезними глаголи научая їх, і тако в мирі і в веселії о Господі успе, імуще літ 100 і п'ять. Чоловік в пустиш воспитаний, і по вселенній прославлений, мужествений бісом воїн (сице яко і мене єго егда кто вспомяну по всім Єгипті, бояхася і од чоловік отбігаху), великий учитель всім к добродітелі і любви Божій, его же молитвами всіх нас сохрани, Боже, в Тройці прославляємий у вся віки. Амінь.

Во дні благочестивих царей гречеських, Льва премудрого і Александра, брата его, синов царя Василія Македона, в десятеє літо самодержавствія їх, магістріани ніциї, от Асійськія страни повеленієм царським послани бувши, єгда оттуду в Константін-град возвращахуся, і мимо нікія непроходимия пустинния гори ідяху, узріша чоловіка (сего, о нем же нам предлежить слово блаженного Василія) по пустині ходяща, худими одіяна руби, образом странна і страшна, яко в пустині воспитана, і абіє скорими ногами текше, яша того, і, дивяшеся о странном образі его, прелагатая того бути мняху: связавше, убо ведоша его купно з собою в царствующий град, ідеже, явившеся царем, явлено їм і о ятом в путі чоловіці сотвориша. Цар же Лев, видів его, вдаде на істязаніє патрикію, іменуємому Самон, родом агарянину, да іспитаєт яже о нем, кто єсть і откуду, і како єму ім'я. Самон же патрикій, поємши чоловіка Божия, веде в дом свой і, сідши зо всіми своїми совітники, гордостно повелі представити пред лицем своїм блаженного. Той же, представлен, не воздаде єму достойния честі і поклоненія. Глагола убо к нему Самон: «Кто єси ти, і откуду, і како ім'я твоє». Он же не даде ему отвіта, но стояше молча, і кроткими на него смотря очеси. Глагола убо паки к нему: «Возвісти нам, откуду єси ти». І глагола к нему святий: «Ти убо кто єси і откуду».

І рече єму Самон: «Ми тебе вопрошаем, ти кто єси і откуду. Кто же єсмь аз, не подобает вопрошати. Аще же увідати хощеши, яже о мні, возвіщу ті: аз єсмь Самон, патрикій і паракімомен царствующих нам нині самодержцов. Повіждь убо, ти кто єси, і откуду, і коє єсть твоє житіє».

Глагола к нему блаженний: «Аз странен єсмь, един от живущих на землі». Рече к нему Самон: «Добрі убо о тебі глаголють, яко прелагатай єси, пришедший преглядати Гречеськую область». Преподобний же на то нічто же отвіща. І мнозі предстоящи нуждаху, глаголюще: «Кто єси?» І не отвіщаваше їм. Повелі убо Самон, да принесуть пред лице его жезліє сурово і воловня жили сухі, і іна нікая страшнійшая орудія на устрашеніє ему – да негли убоїться і повість, откуду єсть. Он же, вся та видя, нічто же глаголаше. І повелі розтягнути его чотирем і воловими жилами бити, вопрошающи, кто єси. Бієн же сущи кріпко, святий не отвіщаваше їм, но терпяше молча. Дотолі же биша єго, донеліже мніти їм, яко уже абіє умрет, і взємше его аки бревно (не могуща ходити), несоша і ввергоша в темницю…

…Єгда убо к концу житія моего приближихся і наста час розлученія от тіла, видіх множество ефіопов, окрест одра моего ставших, іже лица, акі сажа і смола, бяху очернена, очі же, акі угліє огненно. Їх же