Читати книгу - "Обережно: міфи!"

Попри узвичаєне залякування широкого загалу СРСР «звірячим оскалом імперіалізму», моторошнішого вищиру, аніж той, що ховався за добропорядним фасадом колишнього «найгуманнішого ладу», людство, мабуть, ще не знало. Та, як водиться, важкі спогади, згадки про погане затримуються в пам’яті недовго, а більшості людей, взагалі, властиво ідеалізувати минуле, «добрі старі часи». Більшості, але, на щастя (бо не така вже то безневинна річ: як наголошував У. Черчилль, «забути минуле — означає примиритися з його поверненням»), не всім. Тож надаймо слово тим, хто, сповна сьорбнувши принад епохи, яка, будемо сподіватися, канула в безвість, не забув, як воно було насправді.

Ось лише одна «невідома допіру, — як зазначали «Известия» (Покушение... — 1996), — ознака відомої жахливої епохи», наведена у передсмертному листі службовця підмосковного радгоспу «Прогрес» Митрофана Нікітіна, який у березні 1934 р. зробив спробу вистрілити у тіло Леніна — лист зберігався в особистому архіві Сталіна:

«Скільки мені довелося бачити й чути. Навколо убогість, голод, рабство, звірства, прибитість якась. Люди бояться одне одного, бояться слово зайве мовити, знаючи, що за плечима ГПУ, тортури, смерть... Процвітають шахрайство, злодійство, звірства, брутальність і т. ін. Люди кидаються з одного боку в другий. Загрузли у бруді, воші всіх обсипають. У віддалених селах, радгоспах люди голодують... Навіть тепер у Калузькій та ін. губерніях дуже багато хто їсть хліб з половою, а Україна, а Кавказ... Люди збожеволіли, всі втратили голову від такого казково важкого життя... Дуже багато хто очікує і бажає війни, примовляючи: “Хоча б один будь–який кінець”. Так, справді, наш “російський соціалізм” дуже багато лиха принесе народові. Ще багато мільйонів загине народу від комунізму, цієї химери, абсурду. Помираючи, я протестую від мільйонів трудящих, досить рабства, терору, голоду, досить усього обтяжливо–тяжкого. Схаменіться, що ви робите?.. Куди завели країну? Адже все котиться в безодню...»

А Україна... Ось як згадує радянський «рай» ветеран війни В. Грінько з Донеччини у відкритому листі до Б. Олійника (1996): «Я добре пам'ятаю 1933 рік, коли страшно голодували. Я бачив на вулицях людей з опухлими ногами, бачив мертвих. Пам’ятаю, як мій молодий батько приніс нам, трьом дітям, лише три качани кукурудзи, а сам і мати плакали, як діти, бо більше нічого не могли нам дати їсти. Ми ходили в поле збирати колоски, а дорослих кінна міліція ганяла й арештовувала прямо на полі... Мене й досі трясе і душать сльози, коли згадаю те “щасливе дитинство”... Заляканий народ працював тоді від зорі до зорі у колгоспах. І я, підліток, також ходив на колгоспну бригаду о четвертій годині ранку, а потім працював увесь літній день по 15–16 годин... Працювали фактично задарма.

Та ось прийшла війна... Усі два роки окупації ми чекали “нашу радянську армію”, шукали — і раділи, коли знаходили листівки, скинуті “нашими” літаками, і роздавали нашим людям. І ось дочекалися. 8 вересня 1943 року було звільнено весь Донбас... А через деякий час повернулися евакуйовані компартійні керівники та їх прихвосні, які відсиджувались десь у Казахстані, Киргизії чи ще десь... І почалися небачені тортури, яких навіть під час окупації ми не зазнавали. Фінагенти та агенти райкому партії ходили по дворах, описували все, що в кого було у дворі, і наказували негайно вивозити за чотири кілометри на залізничну станцію Селидівка. Ми мусили вивозити все: картоплю, соняшники, кукурудзу, пшеницю. Так у нас забрали все, а дітей і жінок, які зосталися без чоловіків, батьків, братів, залишили голодними на зиму. Бачили б ви, люди добрі... яке це було жахливе видовище... Нескінченною колоною з галасом, зі сльозами, з прокльонами везли вони своє добро на станцію — напіводягнені, напівузуті. Це неможливо передати...» І все це страхіття творилося «заради якихось марксистсько–ленінських ідей, нереальність, фанатизм та насильницька суть яких протягом 75 років стверджувалася на практиці в колишньому Радянському Союзі... Терор у крові в комуністів