Читати книгу - "Quid est Veritas?"

Cedere patria, «покинути батьківщину». Була це формула, якою засуджували на вигнання. Такий вигнанець не смів: 1) мешкати в місцевості, де народився і де мешкала його родина; 2) перебувати в Римі; 3) бути на державній службі.

Історичний факт.

Вієнна на Родані, сьогодні департамент Ізер (Isere).

Історичний факт.

Факт історичний, задокументований.

Варрон, римський поет, народився в Нарбоні (коло 116-27 перед Р. X.). Великий учений свого часу. Найважніший його твір: «De re rustica» («Про сільські справи»).

«Село справжнє, варварське» (тобто дике).

Villicus — управитель.

Civis romanus — римський громадянин.

Eques — лицар, титул шляхетного римлянина.

Кай Валерій Катул — славний римський поет (помер 87 р. до Р. X.).

Лесбія, справжнє ім’я — Клодія, оспівана Катулом і невірна йому коханка, що покинула його.

Галли носили звислі довгі вуса, як у запорожців.

Зайця можна дуже легко приручити, коли взяти маленьким. Авторка мала такого зайця. Зібрала його манюсінького в дощ, на полі. Він звик, як кіт або песик. Спав на руках, жив у хаті, ішов на своє ім’я Вуханчик. Із псами, а також і кріликами бився й кусав їх до крові. Жив аж 7 років і 8 місяців. Загинув дуже легкою смертю: заснув увечері. Люди казали, що крілики не живуть довше як 6–7 років.

Історичний факт: у Єрусалимі було тільки пів-Германської легії.

Фатум — доля.

Тараніс, ґаллійський бог Сонця, Беліссена, ґаллійська богиня Місяця.

Звичайно, римляни залишали підбитим народам їхній культ та їхніх богів, але до друїдів ставилися підозріло, бо друїди осуджували війну, не хотіли носити зброї та… не брали заплати.

Так навчали друїди, бо ґаллійські племена мали ще й своїх різних богів, як Тараніс, Беліссена та ін.

Галли носили не тільки довгі вуса, як запорожці, але й чуби на виголеній голові, як запорожці — «оселедці».

Дольмени й меніри — мегалітичні пам’ятники. Назва дольмен — від кельтського слова «доль» (dol) — стіл, вівтар та «мен» (men) — камінь. Менір — від кельтських слів «мен» (men) — камінь та «ір» (ir) — «стоячий». Бо меніри завжди поставлені сторч. Багато вчених приписують ці кам’яні пам’ятники друїдам. Інші знов, а їх також немало, приписують їх давнішим за друїдизм часам: три тисячі, а може, й більше років до нашої доби. Під цими кам’яними пам’ятниками або в них часами знаходили каллаїс, подібний до туркусу (бірюзи) камінь, що нині його ніде більш не знаходять. Назва «туркус» пішла звідти, що то турки перші ввели у продаж цей камінь. «Бірюза» — перекручене перське слово «ферузе». Але каллаїс і бірюза — цілком різні речі. Бо бірюзи на світі дуже багато.

Ще за молодих літ авторки можна було зустрінути такі повір’я у глухих, загублених у горах французьких селах.

Друїди вибирали для свого осідку ліси, де не було хижаків, а це не було тоді так тяжко, бо ведмедів та вовків на півдні Франції майже ніколи не було, а рисів легко можна було вигубити. Зрештою, рисі не трималися там, де не було овець або сарн для їхньої їжі.

У провансальській легенді ці велетні звуться «Duz». Я дозволила собі заукраїнізувати це слово на «Дужі», бо то мають бути велетні, сильні, «дужі».

Ці «могили» — то дольмени й меніри, що про них вже була мова.