Читати книгу - "Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей"

Її історія так і лишилася загадкою. Думки про неї лю­дей, що знали її, дуже розбігалися. Одні, які не пошкодували часу і праці, щоб дослідити це питання, казали, що Бекі злочинниця, а тим часом другі присягалися, що вона невинна, мов ягня, і все звертали на її страхітливого чоловіка. Багатьох вона скорила тим, що тяжко переживала розлуку зі своїм сином: вона завжди заливалася слізьми й зображала нестямне горе, коли хтось згадував його ім’я, або коли вона бачила чиюсь дитину, схожу на її хлопчика. Так вона здобула прихильність доброї місіс Олдерні, що була королевою британської Булоні і частіше за всіх влаштовувала обіди й бенкети: Ребека заплакала, коли малий Олдерні приїхав зі школи доктора Лупмена, щоб пробути з матір’ю канікули.

- Вони з Родоном одного віку й такі схожі! - мовила Бекі, і голос її урвався з тяжкої муки.

Насправді між хлопцями було п’ять років різниці, і вони скидалися один на одного не більше, ніж мій ласкавий читач на його покірного слугу. Уенгем, їдучи через Булонь до Кіссінгена, де він мав зустрітися з лордом Стайном, просвітив місіс Олдерні з цього приводу, сказавши, що він може описати малого Родона куди краще, ніж його матуся, яка відверто його ненавидить і ніколи не відвідує, що йому тринадцять років, тим часом як малому Олдерні було ще тільки дев’ять, що він білявий, тим часом як її любий хлопчик темноволосий,- одне слово змусило шановну леді пожалкувати, що вона була така добра.

Тільки-но Бекі ціною неймовірних зусиль і праці ство­рювала собі невеличке коло знайомих, як хто-небудь з’яв­лявся і брутально розбивав його, і їй доводилося починати все наново. Їй було тяжко, дуже тяжко,- самітній, без надії на майбутнє.

На якийсь час її взяла під своє крило місіс Ньюбрайт, захоплена її солодким співом у церкві і розважним став­ленням до різних складних життєвих питань,- місіс Бекі колись у Королевиному Кроулі добре набила на них руку. Вона не тільки брала брошури, а й читала їх. Вона шила фланелеві спіднички для Квошібу та ситцеві нічні ков­паки для індіанців з Кокосових островів, розмальовувала віяла з метою навернути в справжню віру папу римського та євреїв, слухала проповіді містера Раулса в середу і мі­стера Гаглтона в четвер, відвідувала в неділю службу божу по двічі на день, а крім того, ввечері ходила слухати містера Болера, і все дарма. Місіс Ньюбрайт якось випала нагода звернутися листовно до графині Саутдаун з приводу «Фонду для купівлі грілок жителям островів Фіджі» (обидві вони були членами жіночого комітету, що керував цим добродійницьким товариством) і, згадав­ши в ньому про свою «чарівну приятельку» місіс Кроулі, вона отримала від графині такого листа про Бекі, з та­кими докладними натяками, фактами, вигадками і навіть погрозами, що близьким стосункам між місіс Ньюбрайт й місіс Кроулі відразу настав край. І всі поважні люди в Турі, де Ребеку спіткало це лихо, негайно перестали знатися з такою негідницею. Той, хто бачив колонії англійців за кордоном, знає, що ми возимо з собою свою пиху, свої таблетки, свої упередження, гарвейську приправу, кайєнський перець та інших домашніх ідолів і влаштовуємо ма­леньку Британію скрізь, де залишаємось трохи пожити.

Бекі з важким серцем кочувала з однієї колонії до ін­шої, з Булоні до Дьєпа, з Дьєпа до Кана, з Кана до Тура, і всюди намагалася бути респектабельною, та - леле! - одного чудового дня її неодмінно знаходили справжні гал­ки й дзьобали, аж поки не виганяли з клітки.

В одному з тих міст нею опікувалася місіс Гук Іглз - жінка з бездоганною репутацією, що мала свій будинок на Портмен-сквер. Вона мешкала в дьєпському готелі, куди втекла Бекі, і вони познайомилися спершу біля моря, де разом плавали, а потім у готелі за табльдотом. Місіс Іглз чула - та й хто не чув? - дещо про скандальну історію з лордом Стайном, але після розмови з Бекі заявила, що місіс Кроулі - ангел, її чоловік - негідник, лорд Стайн, як усім відомо, безпринципний соромітник і вся буча, знята проти місіс Кроулі,- нечесна й підла змова, яку влаштував мерзотник Уенгем.

- Якби у вас, містере Іглзе, була хоч крихта відваги, ви мали б дати ляпаса тому мерзотникові першого ж разу, як зустрінетеся з ним у клубі,- мовила вона своєму чоло­вікові.

Та Іглз був тільки тихим старим добродієм, чоловіком місіс Іглз, закоханим у геологію і не таким високим, щоб досягти до чийогось обличчя.

Отже, місіс Іглз почала протегувати місіс Родон, запро­сила її в гості до свого будинку в Парижі, посварилася з дружиною посла, яка не хотіла приймати в себе її протеже, й робила все, що тільки може зробити жінка, щоб утримати Бекі на шляху чеснот і повернути їй добре ім’я.

Спершу Бекі була дуже скромна й порядна, та скоро їй остогиділо таке одноманітне доброчесне життя. Кожен день те саме: той самий нудний комфорт, та сама безглузда їзда в Булонському лісі, те саме товариство вечорами, ті самі проповіді Блейра в неділю, та сама опера, і так без кінця. Бекі вже вмирала з нудьги, коли це, на її щастя, з Кембриджа приїхав молодий містер Іглз, і мати, побачивши, яке враження справила на сина її маленька приятелька, негайно вжила відповідних заходів.

Тоді Бекі спробувала жити своїм домом разом з однією приятелькою, та це подвійне ménage 185 швидко довело їх до сварки й скінчилося боргами. Після цього вона зважилась оселитися в пансіоні і якийсь час мешкала в славетному закладі мадам де Сент-Амур на вулиці Руаяль у Парижі, де почала випробовувати свої чари на підтоптаних денді і примерхлих красунях, що відвідували салони її господині. Місіс Бекі любила товариство, не могла без нього жити, як курець опіуму - без пучки свого зілля, і була досить щас­лива в ту пору, коли мешкала в пансіоні.

- Жінки тут такі самі кумедні, як і в Мейфейрі,- роз­повідала вона одному своєму давньому лондонському зна­йомому, випадково зустрівши його,- тільки сукні в них не такі нові. Чоловіки носять чищені рукавиці, і, звичайно, всі вони пройдисвіти, але