Читати книгу - "Зібрання творів, Амброз Бірс"

– Ти страус, – сказав я.

Під час посмертного розтину виявилося, що в шлунку було безліч нестравних речей, переважно дерев’яних і металевих. У стравоході застряла і, як вважали слідчі, спричинила смерть дверна ручка.

Вдачею я був добрий, повен любові син, та коли вийшов у широкий світ, від якого так довго був відгороджений, не міг не подумати, що всі мої злигодні та нещастя попливли рікою через скупердяйство батьків. Ті заощаджували на моїх шкільних полуденках і, мабуть, досі не змінилися.

При дорозі між Саккоташ-Гіллом і Саут-Асфіксією є невелике поле. Колись там стояла халупа Піта Ґілстрепа. Цей джентльмен грабував і вбивав подорожніх, з чого й жив. Ґілстреп умер, люди почали подорожувати іншою дорогою – все це сталося майже водночас, тож ніхто не міг сказати, що було причиною, а що – наслідком. Так чи сяк, а поле тепер стояло пусткою, халупа давно згоріла. І ось, ідучи до Саут-Асфіксії – дому мого дитинства, я перестрів своїх батьків, що прямували до Саккоташ-Гілла. Прив’язавши коней, обідали під дубом, серед поля. Угледівши наїдки, я поринув у болючі спогади про шкільні часи. У моїм серці пробудився досі приспаний лев. Підійшовши до цієї пари винуватців, які одразу впізнали мене, я дозволив собі натякнути, що радо скористався їхньою гостинностю.

– Цих дарів Божих, сину, – відказав мій найближчий предок з характерною пишномовністю, яка не минулася з віком, – вділено лише на двох. Звичайно, я не байдужий до відблисків голоду у твоїх очах, але...

Батько так і не договорив. Те, що він сприйняв за відблиски, було просто пильним поглядом гіпнотизера. За хвилинку можна було виробляти з ним, що хоч. Ще трохи часу пішло на матір, і нарешті я, скривджений і розгніваний, міг повелівати цими двома.

– Чи знаєте, мій колишній батьку, – спитав я, – що ви й ось ця жінка вже не ті, ким були?

– Певні зміни я помітив, – завагавшись, відповів старий джентльмен. – Це, мабуть, вікове.

– Це не тільки вікові зміни, – пояснив я. – але й видові. Ви з цією леді насправді не люди, а дикі коні. Два жеребці, ворожі один одному.

– Джоне! – вигукнула моя люба матінка. – Невже ти хочеш сказати, що я...

– Пані, – поважно сказав я, дивлячись їй у вічі, – хочу сказати, що ви дикий огир.

Як тільки ці слова злетіли з моїх вуст, вона стала навколішки, сперлася на руки, повернулася задом до чоловіка, пронизливо заіржала й з усієї сили копнула його в гомілку. А за мить і він навкарачки відповз від жінки, водночас небезуспішно відбиваючись ногами. Так само завзято, але менш спритно, бо перешкоджало довге плаття, хвицялася й леді. їхні ноги раз у раз химерно спліталися, ступні час від часу співударялися в повітрі. Батьки пнулися, падали долілиць і лежали, безпорадні, якусь мить. Оговтавшись, знову товкли одне одного. Виливали свою злобу в безсловесному верещанні, наче оскаженілі тварини, якими себе вважали. На всю округу лунав цей жахливий галас. Кружляли коло за колом, удари падали, як блискавиці з хмари над горою. Ці двоє то кидалися вперед, то сахалися назад. Били згори кулаками – незграбно, обома відразу – й тут же падали на всі чотири, ніби не могли втриматися навстоячки. Руками й ногами виривали траву, розкидали камінці. Обличчя, волосся й вбрання запорошені пилюкою, повимащувані кров’ю. Дикий, скажено лютий крик того, що б’є, стогін, харчання й схлипування того, що дістав удар. Такої войовничості, такої мужності ніхто не бачив ані під Ґеттисбергом, ані під Ватерлоо. Доблесть моїх найдорожчих батьків у лиху годину – ось невичерпне джерело моєї гордості й утіхи. А коли все стихло, потовчені, понівечені, закривавлені останки двох смертних засвідчили сумну новину: призвідця цього поєдинку осиротів.

Мене заарештували за те, що спричинив порушення спокою. Мою справу ось уже п’ятнадцять років розглядають у Суді Технічних Подробиць і Тяглості. Адвокат докладає величезних зусиль, щоб її перейняв Суд Провадження Нової Тяжби.

Ось такі мої кілька дослідів у загадковій, незвіданій царині гіпнозу. Чи зумів би якийсь лиходій використати мій досвід, і щоб скоїти щось погане, – цього я не знаю.

Амброуз Ґвіннетт Бірс

/ Ambrose Gwinnett Bierce /

(1842–1913) – американський класик, який вважається прекурсором «чорної літератури» XX сторіччя. Відомий передовсім як майстерний автор короткої прозової форми, Бірс високо цінувався сучасниками і здобув шану наступників, певною мірою вплинувши на подальший розвиток англомовної химерної і готичної літератури. Амброуз Бірс з притаманною йому гостротою і жорсткістю багато пише про свій досвід участі у Громадянській війні, в якій він воював на боці Півночі, що ліг в основу однієї з його найвідоміших збірок «Оповіді про солдатів і цивільних». Не менш відомою збіркою Бірса є «Чи може таке трапитися?», де він творить літературний канон «страшного» і «надприродного».

Життя Бірса важко назвати щасливим: розлучення з дружиною та її смерть, загибель старшого сина на дуелі, смерть молодшого від хвороби, обтяженої алкоголізмом – вочевидь, усе це й надало того особливого трагічного і містичного забарвлення творам Бірса. А загадкове зникнення письменника і його ймовірна смерть у 1913 – на початку 1914 року і досі слугують темою для різних інтерпретацій, які знайшли відображення у творчості таких відомих письменників, як Г. Ф. Лавкрафт «Щось на порозі», Р. Гайнлайн «Втрачений спадок», Роберт Блох «Люблю блондинок» та ін. Місце поховання Амброуза Бірса і досі лишається невідомим.

1

Сухе русло (ісп.).

2

Зарості (ісп.).

3

Матінко Божа (ісп.).