Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

Внизу мешкав вахмістр, службовий у шпиталі, фельдшер це називається, з жінкою, з дітьми. Мали бути їхні Великодні свята, тож вони виносили бети, перини, подушки, коци. Тріпали, чистили й цілий час метушилися в садочку, шваркотали по-німецьки, чорт його знає що. Я все бачив через вікно. Аж раз винесли цілу велику бляху з квітами. Кожна квітка в окремому глиняному горщику.

Було на що дивитися. Квіти біленькі й блакитні. Такі як келишки, подібні на наші зозулинці, але якби ситіші й повніші. А запах який пішов від них! Як мені тим запахом завіяло! Вірте чи ні! Цілком мене покрутило всередині, ніби грім у мене вдарив. І душа вернулася до мене. Увірвалася до тіла, як вітер. Правду скажу, вже я був отут, на високій полонині. Як не крикну, як не зарегочу – ніби кінь Довбушів заіржав у Чорногорі. Як затанцюю, затупочу ногами, заспіваю, як загримочу таким голосом, що аж шпитальні шиби дзвонять:

На високій полонині червоніють шишки,

Чи підемо, побратими, весною в опришки?

Скільки там де було наших хлопців, гукнули враз зі мною:

Виробимо топірчики, булатні топори,

Скарби собі відкриємо, замки і комори.

Як оте все почне рухатися, крутитися, сміятися, гудіти й галасувати. Господи! Ніби хтось вогню під них підклав. А я як скочу до сіней, як соплю на себе якийсь грубий плащ – ось він тут. Якийсь півмаруда мав тоді варту. Хотів мене затримати. Як його не свисну в писок. Відібрав йому цей заряджений карабін. Вертаюся до шпитальної цимбри й одним махом, бух! Вискочив через вікно. А вони всі один за одним за мною. Чи здорові, чи хворі, як яблука з мішка, через вікно висипалися. Летимо просто до муру. Але тим часом фельдшер, чини і варти алярм зробили. Доганяють нас коло муру і давай окладати кольбами, лапати, тримати, навіть із муру за ноги стягувати. Могли тих слабших тягнути, але не мене. Двоє якихось напасливих причепилися до мене, то одного кольбою по голові, а другому багнетом у живіт. Кров їх залила, так там і лишилися під муром. Почали їх інші піднімати, мундири розщіпати. А ми тим часом уже на іншому боці. Я летів далі і страшно кричав, сам не знаю що і не знаю нащо. За мною кілька наших хлопців. А хто нас побачив із цивілів, утікав і ґвалтував, що це опришки летять і мордують.

Потім нас іще раз над рікою догнали кінні драгуни. Але я пальнув в одного з карабіна і вже був за рікою в лісі. Обступила нас зелена буковинка.

І по дорозі, тут на Ясенові, я також напасть мав. То вже так колов двох пушкарів багнетом, що іншим відхотілося стріляти.

Мабуть, зо п’ятьох я того паскудства вбив, поки тут опинився.

І було б, як у святому раю, на цій полонині, якби не той живіт, той калюх свинський. Весь час би тільки жер. Цих пару останніх днів так смоктав мене і мучив. Але хай западеться, калюхата віра його! Ліпше тут коріння висмоктувати і кору обгризати, ліпше здохнути, ніж там ковбаси смакувати і медом запивати. Бо це власне їхнє панське право калюхате. За те, що тобі об’їдки кинуть, як псові, вже тебе і в кайдани закують. Але наше право інше. І тому будемо їх гнати, проганяти, а себе, як нема чим, живити лісом. Бо це лише початок полювання. Ми їх, братчики, викуримо, як шершнів, винищимо, випаримо, як комашню.

Ну, а тепер говоріть ви, чи хтось так уміє полювати? Га-га-га! – сміявся, реготав Чупрей.

Хлопці з цікавістю тихенько обдумували розповідь Чупрея.

– Куділю, ти? – мовив далі Чупрей. – Ти ж до полювання найперший. Але чи з тією звіриною вмієш обходитися? Оповідай нам тепер, Куділю.

Куділь хвильку помовчав, потім, дивлячись на ватру, легенько скривився. Сказав:

– Хіба ж то цікава звірина?

І додав:

– Що тут багато оповідати? Як мені там не сподобалося, то я втік. І так уже й було, – закінчив Куділь і знову пробував флояру.

Зате Лизун мав охоту розказувати. Лизун був урівноважений, відкритий і веселий. Говорив жартівливо, легко і безжурно. Любив сміятися, любив, коли інші сміються. Під час його оповідання хлопці сміялися, аж луна гриміла далеко по жерепах.

– Не убив я нікого, – казав Лизун. – Не знав, кого вбити і за що. От! Не моє це діло. Але зате мене витовкли. Ой! Де який кий був, впакували мені в ту мою бідну гузицю. Це – правду кажу – істинний якийсь мученик святий, а не проста гузиця. І якби ж то раз або два! Але постійно. Отак та доля-відьма як до когось причепиться! То вже так його мотлошить, поїдом їсть, ссе, як блощиця.

Скільки кийків, усі на боках, нема на то рахунку. Але були дві головні паради: з бубнами, з генералами, зі всілякою там ослячою шкірою. Ґася це називається, це означає по-швабськи вулиця. Твої товариші стоять у шеренгах, а ти маєш іти кроком крізь цю ніби вулицю. Вони тримають палиці. І мають наказ – мусять добре тебе лупити.

А все це – кажуть – за моє зухвальство. Задок хай терпить за той писок! Ну – і правда – за втечі також. Бо я собі присягнув: ви в цей бік – а я в той.

Біг я раз крізь ґасю. Перед тим, як бігти, викрикнув тим моїм камрадам так, що старшина ціла чула:

– Бий, собача шкуро! Вали! Бо з цього твій тато хліб буде їсти. Ти тут ори мій задок! А твій тато там у хаті гівно в зуби візьме!

То один бив. Бив як слід. Ну що ж? Служба. А інший тільки так махав палицею, аби здавалося, що б’є. Непогані хлопчиська. Рідко коли такий, аби з серця бив. Але над головою їм стоїть Ірод такий з бунчуком стрепіхатим і верещить:

– Лупи, лупи, сучий сину. А ні, то зараз сам підеш через ґасю!

Спухнув мені той задок, мученик божий, як гора. Потім давали мені якісь ліки і прикладали бандажі. То такий у них там порядок і припис. А я,