Читати книгу - "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"

вірою, ані ні чиєю іншою, віра — це шкіра, ніхто не винен, що має таку шкіру. Мені, цісареві, ваша шкіра дуже подобається. Тому я вам довіряю і чемно вас прошу лиш про це одне: не наробіть сорому цісареві. Вірте і ви один одному, це найстаріша віра. І робіть добре, робіть якнайкраще, я добре знаю, що ви зумієте. Це буде дуже гарно, мені це буде дуже приємно, це буде найславніша конституція! Ваш Франц-Йосиф Апостольський, і як хто любить». — Так пише тато. І за це ми мали б його засмутити, маємо битися, грабувати, шахраювати, а що найгірше — душити сильний слабкого, багатий бідного? Щоб цісар зажурився від такого каїнства і помер від жалю? А де ж ви знайдете такого? Вважайте, щоб ви цього не змарнували і щоб потім не довелося слухатись собачої шкури. Нехай вас Бог боронить! Вірте і ви один одному, бо навіть звір в пущі, коли підійдеш до нього з серцем, не скривдить тебе, а лиш хвіст під себе, а той мудріший звір ще й приязно замахає хвостом. Махаймо і ми хвостами, махаймо жваво, а котрий ще не вміє махати, нехай сховає хвоста під себе і сидить тихо.

Війт швидко зиркнув, кахикнув і закінчив:

— Свобода віє з полонин, віє з бутину, від нас до цісаря, від цісаря до нас. Вірмо один одному, то найстарша конституція, це вершечок весни.

Війт закінчив, похилив голову. Цвилинюк зітхнув, Кочергани зітхали один за другим, Юстинка зітхала найголосніше, Гарасимко захихотів щасливо-глупкувато, Матарга бурмотів, як ведмідь, який сховав хвоста під себе, Панцьо не лаявся, з очей Марійки променилося здивування, вони загорілися, як зоря, що вперше глянула на світ. Жоден з противників і насмішників Жабйого ані не пискнув, не промовив ані слова. Не знали, що сказати, всі мовчали, вершечок весни. Ставало холодно, війт огорнувся кожухом, вдягнув сардак, повільно зайшов до колиби.

Вершечком весни було те, що храм був гідним. Мабуть, не сама тільки вірність чеснотам і звичаєві вберегла пристойність лісового храму, і навіть не виснаження танцями, як радше обережність мисливських родів, що остерігалися швидких очей своїх ближніх. Бо хто ж краще від них зауважить тіні і плямки на обличчі, круги під очима, плями на одязі, і оскільки вміють вводити в оману уважність, то настільки ж добре вміють розкусити і відгадати вмілу гру, що вводить в оману уважність. Ми, спізнілі байкарі, навчімося скромності із невдач тих оповідачів, які знають надто багато, навіть більше, ніж обдаровані бистрим поглядом і глибокою пам’яттю, а при тому чесні пліткарі. Нечесні і влізливі пліткарі не лише хочуть відкрити всі вчинки людські, не лише те, що кожна людина знає про себе, але навіть і те, чого не знає. Вони знають не тільки те, чого вона хоче, але й знають, що вона хоче того, чого не хоче. Та залишімось на поверхні, яка не про одне говорить і закликає до зрозуміння. Ми старі нафтові бурильники, не будьмо надто зарозумілі, шукаємо мазуту не для того, щоб вимазати себе й інших, а щоб витягнути його на поверхню і очистити. Бог, хоч і є сильним бурильником, дає нам приклад, він є не тільки терплячим і делікатним, але й більш людяним і більш скромним, ніж всезнайки. Він залишає сумлінню людини, щоб воно само шукало, само зізналося у своїх діяннях, не вмовляє нам вину. Не гнітить нас тим, що більше знає про нас, ніж ми самі. Ні небесними плітками, ні диявольськими! Йому досить і щирого бажання. І за цей гачок тягне нас догори.

Сонце зайшло, вже стемніло — гладінь потоку поглинула золоті кучері, схожі до пасм Марійки. Хвилі стали срібними, неначе посивіли. Але весняні тіні, не так як восени, не поспішали. Огортали якось невпевнено, несміливо і обережно витягали лапи і лиця, все ще охоплені усмішками проміння. Неначе дивувалися, що можуть проковтнути той день, сповнений надією. Обійстя колиби поступово темніло. Найдовше з усіх відблисків світилися очі і волосся Марійки. Нарешті і вона огорнулася червоним сардаком та зайшла до колиби. Інші гості одягали кожухи, старші заходили до колиби, інші, переважно молоді, ще залишалися за столом. Невтомна Юстинка все ще їх переслідувала припрошуванням.

Гість з Роздоріжжя

До цього шуму ще за дня дочалапав на худому буланому коневі власник корчми на Роздоріжжі у Жабйому — Йосенько. За ним із розчепіреними, запрілими в розкроку ногами, наче фігурка знята з коня, йшов з зусиллям судовий виконавець Білей. Дещо далі молодий зів’ялий парубок вів двох коней. Фока завчасно запросив Йосенька на лісовий храм, але той, використовуючи погоду, вибрався у своїх справах через Чорногору до Угорщини, до Руської Поляни, і тепер, повертаючись, не надто звертаючи з дороги, лише на вечір прибув на Рабинець.

Почорнілий від вітру і сонця, у великому чорному капелюсі з крисами, із дугоподібним надмірно видовженим носом, що стирчав з-під капелюха, втомлений дорогою він злазив з коня із труднощами. Залишив коня слузі і розпростував довгі ноги. Він появився, як дикий і чужий птах, і відразу ж своєю присутністю охолодив багатьох, немов дихнув холодом. Спочатку він кидав неспокійні погляди, підозріливі чи навіть перелякані. Але відразу ж привітався з Фокою особливо сердечно, немов запопадливо, і кисло посміхнувся Цвилинюкові. Інших ледь зауважував. На чемні, надто чемні привітання молодих жаб’ївців, які по черзі пхали свої долоні до його долоні, він відповідав недбало, зверхньо, подаючи кволо руку. Щоправда, попри те, що він вже сів коло Фоки, та коли побачив старого Кочергана на другому кінці стола, то підвівся, жваво підбіг і спромігся на тепле привітання.

— Хай кажуть, що хочуть, але там, де є Танасій Кочерган, там мусить бути «recht»[67].

Кочерган розморщився, щось приязно промимрив, а Йосенько поспішно повернувся на своє місце. Тонкі, довгі його ноги, у грубих колись білих панчохах, жіночими рухами мигали з-під довгого халату. Він звалився на лавку, зняв капелюха і, поправляючи ярмулку, відкрив довгі світлі пейси, зовсім не сиві. Його руки тремтіли чи то від втоми, чи то від зворушення, а довгі, закручені, золотисті пейси невпинно хиталися. Нічого не говорив, підняв очі, неначе розмріявся.

— Але ж ти почорнів від весни і від верхів, Йосеньку, — сказав Фока.

Корчмар гірко посміхнувся, відповів скупо, але з притиском:

— Від весняних клопотів, але ти також висох, Фоко, ти не хворий?

Фока махнув рукою і запитував далі:

— На вершинах весна?

— Біло, але гаряче, дмухає, як з печі, трохи зашвидко.

— Сніги западисті?

— Та де там?! Під