Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

на площу карабінами стояли солдати. Дивлячись на них, я на недовгу мить осліп, втратив зір, як восени від голоду. Коли очі прозріли, мене з усіх боків оточували солдати. Вони йшли з піднятими, мов для попередження, карабінами, з пополотнілими обличчями і безтямними поглядами. Мені скрутили за спину руки і одвели під ратушу. З провулка показалися полковник Родзісад, Опольчик, Сідлецький, Ренет. Тепер мені стало ясно, якої ми припустились помилки: не виставили дружини на суміжних вулицях. Не прорвавшись через натовп на площу, поляки оточили її з дахів.

— Виявляється, вас кулі минають, — посміхнувся Родзісад. — Це поправить шибениця. Замах на життя Пілсудського вам дорого коштуватиме.[55]

Я до болю стиснув зуби і заплющив очі. «Замах? Який замах?»

— Ми вас попросимо назвати прізвища забитих бандитів, — проскрипів полковник видовженими (досі я не помічав цього), губами.

Вони волокли мене від тіла до тіла, я називав вигадані прізвища, і Родзісад, щоразу зупиняючи презирливу посмішку, знизував плечима.

— А цього впізнаєш? — запитав він, штовхаючи чоботом старого, що біг з Марійкою до мене.

— Ні, - відказав я.

Родзісад зневажливо оглянув труп і процідив:

— Письменник-бандит Загряда. Не чули про такого?

— Ні. — Я спробував нагнутися над головою Загряди, але мене шарпнули вбік.

— А цю панночку знаєте?

Марійка впала на тротуар, відкинувши на брук вулиці ліву руку. На її лиці змертвів слід жаху. Я відвів погляд і побачив посеред вулиці розтоптаний труп у солом’янках, котрі я сплів для Сильвестра Окільнюка. Мені не дали подумати, як міг Окільнюк сюди потрапити.

— Хто вона? — закричав Родзісад.

Мій погляд, мов магнітом, повернуло до Марійчиної руки. В пригоршні червоніло ще паруюче озерце крові. Тільки в пригоршні. А так крові навколо тіла не було видно. До пригоршні кров збиралась, стікаючи по руці, що лежала нижче, на бруку вулиці. Очі мені застелили сльози. Я хотів стати навколішки, та мене за комір поставили на ноги.

— Ну?

Я не мав сили говорити.

— Хто?

Я нічого не бачив, лиш паруюче озерце крові в пригоршні. В моєму мозку щось одвалилось, і я раптом згадав окремі Марійчині фрази. Від розпуки розривалося серце.

— Ну? — гаркнув над головою Родзісад.

— Це моя дитина, полковнику. — З очей хлинули сльози, хоч я намагався стриматись. — Це моя дитина, — сказав я, показуючи на кров. — Вона народилася від кулі. Бережіться… — Мене повалили на сніг. — Бережіться, полковнику, — шепотів я, — бо вона народилась від кулі. Я не знаю, ким вона стане, коли виросте…

Чернівці, 1965

Додому нема вороття

РОМАН

I

Півтораста пар коліс рубали гірське сутлиння. Коли дорога спиналася на перевал, колеса ледве крутилися і скрипіли на всю околицю. Відтак нова западина, липка зеленувата глина, важко відсапуються коні.

На підводах їхали в святковій гуцульській ноші: закосичені пір’їнами кресані, гаптовані кептарі, вогнисті гачі, лисніючі у відсвітах вологи постоли.

— Рубайте гілля! — знову закричали в тумані, що хмарою завис над урвищем.

Зацюкали топірці. Я ступив у темний заморосений ялівчак і взяв перед себе оберемок гілля.

— Осьде кидай! — гримнули над головою.

Я пошпурив гілля в баюру і одійшов на узбіччя. Гамір і двигіт уздовж шляху осівся, немовби мало щось важливе відбутися, та, тільки стрельнули батоги, обоз заторохтів далі.

— Ну, здохляки!

— А тебе хто прикував? Підсоби!

Я наліг на затильник, думаючи: "Якби мало щось статися, розмовляли б пошепки".

— Вйо! Вйо, вже недалеко!

"Говорили б тихо, — додав я собі і тут же зауважив гугнявим Крицяковим голосом: — Ти небезпечно прямолінійний, парубче".

— Боги-пани-добродії! — десь поруч, у тумані вилаявся Данило Крицяк.

— Стариня! — покликав я.

Крицяк не озвався. Тоді я випередив підводу. Данило, здавалося, плив у тумані, тягнучи за собою пужално.

— Треба було вивчитися на пароха, — мовив я. — Душ-пастирі почувають себе на фронті ліпше, ніж генерали.

— Атож. — Крицяк або таки не встиг стримати посмішку, або вона мені привиділася: крива, лінива, втомлена слугувати на побігцях. — Атож, — потвердив Крицяк, і я зрозумів, що почав не з того.

Гидка Крицякова посмішка запала мені в пам’ять того дня, коли ховали маму. На обійсті було повно людей, усі чогось нетерпляче чекали, а коли з хати винесли труну і жінки вибухнули ревом: "На кого лишаєш сиротину!" — до мене протовпився Данило, смикнув за чуба і осміхнувся. Я метнувся пріч, та, доки протискувався до труни, віко прибили. Я заплакав, силкувався нагадати собі мамине лице, та перед очима, як тінь на осонні, колихалася крива Крицякова посмішка. Вона дратує мене й досі.

— Дайте вогню, стариня! — сказав я, відчувши, що ненавиджу і себе, й Данила.

Крицяк простягнув люльку. Я помітив, що його руки тремтять. Запалюючи самокрутку, я спідлоба поглядав на свого покровителя.

— Ніяка дорога, — проказав Данило, одвертаючись.

— А дорога з дому завше ніяка, — мовив я в тон йому. — Навіть коли в полонину йшли — і то або мрячить, або туман полоще.

Крицяк кивнув. На його бровах зібралися крапельки вологи. Він примружився, ніби про щось міркуючи.

— Боїтеся — запитав я: мені скортіло познущатися з цього самошанованого хирляка.

Данило хмикнув. Я чекав, що він скаже: "Який-бо ти прямолінійний, парубче!" В його устах це означало: "Треба бути обачливим, хитрим, підступним. Треба бути облесливим. Треба…" Не раз за словом "прямолінійний" мені вчувалася велика промова про те, яким треба бути, аби жити й жити непогано. Одначе Крицяк не наважувався її виголосити, а тепер навіть не назвав мене "прямолінійним". Його обвислі щоки були фіолетові, й мене майже ушпилив жаль, бо колись я намагався полюбити його як батька. Коли Данило бував у доброму гуморі, я подовгу вдивлявся в його обличчя і мені ставало затишно. Але, коли згадував його сина Трояна, бачив такі ж холодні зеленкуваті очі, пожадливий рот, повсякчасну готовність розпустити язика чи зціпити кулаки і мене охоплювала відраза.

— Боїтеся! — посміхнувся я.

На Крицякові губи набігла виснажена од вжитку посмішка.

— Вйо, здохляки! — замахнувся батогом. — Вйо! Дорога з дому завше ніяка!

Під липкою опинкою хмар на кроснах порогів шкварчав Черемош. Млосно рипіли вози. Валка то зупинялася, й ми закидали ковдобини, то рушала з місця, і ми розбігалися до мокрих сидінь. А тут роєм обліплювали гадки, впивалися в мозок, краяли серце… Мені здавалося, що кожний з нас уже робив крок, аби порозумітися з сусідом. Одначе ніби чорти небо перелетіли: ми стали іншими людьми.

Крицяк безперестанку курив і лиш раз оглянувся. Гандрабатий, мов журавель, він ішов урівень з кінськими головами твердою сягнистою ступою, тягнучи пужално.

"Одоробло! — подумав я. — Олена десь голосить, товче головою".

Я любив, коли вона стане навпроти, склавши докупи носки