Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Я курив і спостерігав за будинком. Тоді він був не таким, не занедбаним. У мене будинок завжди перебував у гарному стані. Тут усе було оплачене. Шість кімнат та прибудований гараж на дві машини. Сім акрів землі, вважай, увесь схил. Здебільшого я мешкав тут сам. Любив цей будинок. Чимало часу проводив тут і в своїй майстерні. Цікаво, чи збереглась у моєму кабінеті ксилографія Морі? Звалася вона «Обличчям до обличчя» і зображала двох воїнів, які зійшлись у смертельному бою. Я не відмовився б побачити її знову. Однак мені чомусь здавалося, що гравюри в будинку нема. Все, що не встигли розікрасти, мабуть, пустили з молотка, а вторгованими грошима сплатили податки. Хіба штат Нью-Йорк міг вчинити інакше? Судячи з усього, нові мешканці тут так і не з'явилися, й це було дивно. Та я продовжував спостерігати за будинком, щоби впевнитись у цьому на всі сто. Часу в мене досить, нікуди не поспішаю. Можу бути тут стільки, скільки треба.

Невдовзі після приїзду до Бельгії я зв'язався з Джерардом. Поспілкуватися з Бенедиктом тоді не ризикнув. Боявся, що коли це зроблю, він знайде якийсь спосіб атакувати мене.

Джерард прискіпливо оглянув мене з ніг до голови. Він був десь просто неба і, схоже, сам-один. «Корвін?» — запитав він. «Так... То я. Як Бенедикт?» — «Я знайшов його там, де ти й казав, одразу ж розв'язав. Він горів бажанням кинутися за тобою в погоню, я ледве переконав його, що бачив тебе давно і ти вже далеко. Ти казав мені, що залишив його непритомним, от я й вирішив на цьому зіграти. Та й кінь у нього втомився. В Авалон ми приїхали разом. Я був з ним на похороні, потім позичив у нього коня. І ось повертаюся в Амбер». — «Похорон? Який похорон?» І знову цей оцінюючий погляд. «Ти справді нічого не знаєш?» — запитав Джерард. — «Чорт забирай, якби знав, то не питав би!» — «Ховали слуг. Хтось убив їх. Бенедикт сказав, що це твоїх рук справа». — «Ні, — заперечив я. — Нічого подібного. То вже смішно. Навіщо мені вбивати Бенедиктових слуг? Нічого не розумію...» — «Бенедикт повернувся додому, але його ніхто не зустрічав. Тоді він подався шукати слуг. І знайшов їхні трупи, а ти й твій товариш тільки-но поїхали від нього...» — «Тепер зрозуміло, як це виглядало. Де лежали тіла?» — «їх закопали, але неглибоко. За будинком є сад, а за садом лісок. Ось у тому ліску...» Так-так-так... Про те, що я бачив могилу, краще промовчати. «А в Бенедикта є якісь припущення, хто міг убити, за що?» — запитав я. «Він не знає, що думати, Корвіне. Навіть зараз нічого не може намислити. Йому невтямки, чому ти, маючи змогу вбити його, не зробив цього, і чому прислав до нього мене, замість просто покинути його там». — «Тепер я зрозумів, чому, коли ми билися, він увесь час називав мене вбивцею. І все-таки... Ти виконав моє прохання, сказав, що я нікого не вбивав?» — «Аякже! Спочатку він не звертав на ці слова уваги, думав, що ти намагаєшся забити йому баки. Я пояснив Бенедиктові, що ти казав це щиро, та й виглядав неабияк розгубленим. Схоже, його трохи збило з пантелику те, що ти затявся на своїй невинуватості. Він кілька разів перепитав мене, чи я тобі повірив». — «А ти віриш?» Джерард утупив очі в землю. «Корвіне, чорт забирай! У що накажеш мені вірити? Ви вплутали мене в якусь історію. І ми стільки років жили в різних місцях... — Наші погляди зустрілися. — Тільки це ще не все», — додав Джерард. «Он як?» — «Чому ти звернувся по допомогу саме до мене? Ти мав повну колоду. Міг викликати будь-кого з наших». — «Ти це всерйоз?» — здивувавсь я. «Хочу почути відповідь». — «Чудово, буде тобі відповідь. Ти — єдиний, кому я довіряю». — «І все?» — «Ні. Бенедикт не хоче, щоби в Амбері знали, де він. А ти та Джуліан — єдині, кому, наскільки знаю, відоме місце його перебування. Звертатися до Джуліана я не хотів. Не довіряю йому. От і викликав тебе». — «А з чого ти взяв, що ми з Джуліаном знаємо, де Бенедикт?» — «Не так давно, коли ви вляпались у халепу на Чорній дорозі, він допоміг вам і забрав до себе, й там ви жили, поки не поправилися. Так мені сказала Дара». — «Дара? Чорт забирай, та хто ж вона така?!» — «Дівчина-сирота, дочка людей, які колись працювали в Бенедикта, — пояснив я. — Вона приїздила до нього, коли ви були в Авалоні». — «І ти передав їй браслет. Ти ще казав мені про неї біля дороги, коли просив, щоб я пішов до Бенедикта». — «Точно. А в чому річ?» — «Та ні, нічого. Просто не пам'ятаю такої. Скажи, а чому ти так раптово виїхав? Погодься, це спричинило деякі підозри». — «Твоя правда, — погодивсь я. — Був трохи винуватий — але не в убивстві! Я приїхав в Авалон не просто так, а щоби дещо добути, і коли я його знайшов, то й забрався швидше. Ти ж бачив мій фургон, напевне ж помітив, що у ньому щось лежить. Я виїхав, не чекаючи Бенедикта, бо він міг про дещо мене запитати, а відповідати я не був готовий. Хай йому дідько! Якби я хотів просто втекти, то чи тягав би за собою фургон? Поїхав би верхи, без ноші, так набагато швидше». — «А що ви везли у фургоні?» — «А цього вже не скажу! — відрізав я. — Бенедиктові не розказав і тобі не скажу. Якщо він захоче, то може легко з'ясувати. Але нехай зробить це сам, без мене. Хоча йому то ні до чого. Бенедикту досить буде знати, що я збирався роздобути в Авалоні дещо, і я це роздобув. У тих краях воно не має таких властивостей, якими володіє в інших. Цього вистачить?» — «Так, — кивнув Джерард. — Твої слова звучать переконливо». — «То дай мені відповідь на таке запитання: ти справді вважаєш, що це я їх убив?» — «Ні, — сказав Джерард, — я вірю тобі». — «А Бенедикт? Що він думає про це зараз?» — «Якщо і захоче щось тобі накоїти, то тільки