Читати книгу - "Гра престолів"

Кетлін тривожно посовалась у сідлі.

— Карлик тут зі мною не випадково. Хай на ньому немає оков, але він мій бранець. І Лайса не менше за мене хотітиме, аби він відповів за свої злочини. Саме її лорда-чоловіка замордували Ланістери, і саме вона своїм листом першою попередила нас про них.

Бринден Чорнопструг утомлено всміхнувся до неї.

— Сподіваюся, ти не помиляєшся, дитино,— зітхнув він так, що було ясно: вона таки помиляється.

Коли під копитами коней схил нарешті почав вирівнюватися, сонце вже котилося на захід. Дорога тут була широка та пряма, і тільки зараз Кетлін звернула увагу на квіти й трави навколо. Спустившись у долину, далі вже їхали швидше й надолужили час, пустивши коней легким чвалом крізь зелені гаї і маленькі сонні селища, проминаючи сади й золоті пшеничні поля та з плюскотом перетинаючи численні струмки, що зблискували на сонці. Дядько послав наперед штандарт-юнкера з подвійним штандартом: нагорі був сокіл на тлі місяця — герб дому Аринів, а внизу — чорна риба. Пропускаючи кавалькаду, з’їжджали з дороги селянські вози й купецькі підводи, а також вершники з бідніших домів.

І навіть за таких умов до кріпкого замку, який виріс біля підніжжя Велетового Ратища, вони під’їхали вже затемна. На валах мерехтливо горіли смолоскипи, а на чорній воді в рові танцював рогатий півмісяць. Міст уже був піднятий, а ґрати опущені, але Кетлін побачила, що в прибрамній горять вогні, проливаючи світло з вікон на квадратні вежі.

— Місячна брама,— пояснив дядько, коли кавалькада зупинилася. Штандарт-юнкер уже під’їхав до самого краю рову — гукнути вартових у прибрамній.— Мешкання лорда Нестора. Він має чекати на нас. Поглянь угору.

Кетлін підвела очі, переводячи погляд дедалі вище. Спершу перед очима були тільки скелі й дерева — огорнуте ніччю громаддя велетенської гори, чорної, як беззоряне небо. Потім трохи вище Кетлін помітила полум’я далеких багать і високу фортецю, збудовану на крутому схилі гори; вогні у вікнах, мов жовтогарячі очі, гляділи згори вниз. Вище було видно ще одну фортецю, яка стояла далі, а ще вище — третю, яка здавалася просто мерехтливою іскрою в небі. І нарешті на самому верху, де ширяють соколи, у місячному світлі зблиснуло щось біле. Кетлін задивилася на білі вежі далеко вгорі — і в неї закрутилось у голові.

— Соколине Гніздо,— долинуло до неї вражене бурмотіння Марильйона.

Аж тут утрутився різкий голос Тиріона Ланістера.

— Схоже, Арини не надто радіють гостям. Якщо ви хочете дертися туди в темряві, ліпше вбийте мене просто тут.

— Заночуємо тут, а туди поїдемо зранку,— мовив Бринден.

— Не можу дочекатися,— озвався карлик.— І як ми туди дістанемося? Верхи на козлах я ще не їздив.

— На мулах,— посміхнувся Бринден.

— Тут у скелі вирубані східці,— пояснила Кетлін. Нед розповідав про це, коли згадував свою юність, яку провів тут з Робертом Баратеоном і Джоном Арином.

Дядько кивнув.

— Зараз уже темно, їх не видно, але східці є. Для коней надто вузькі й круті, та мули можуть тут пройти майже всюди. Проїзд охороняють три придорожні замки — Камінь, Сніг і Небо. Мули довезуть нас до Неба.

Тиріон Ланістер з сумнівом поглянув угору.

— А далі?

— А далі,— посміхнувся Бринден,— проїзд надто крутий навіть для мулів. Доведеться решту шляху йти пішки. А якщо хочете, можете піднятися в кошику. Гніздо ліпиться до гори, яка нависає над Небом, і в підвалах стоять шість велетенських коловоротів з довгими залізними ланцюгами, за допомогою яких знизу подаються припаси. Якщо забажаєте, мілорде Ланістер, можу влаштувати вам підйом разом з хлібом, пивом і яблуками.

Карлик розреготався, мов загавкав.

— Якби я був гарбузом, то не відмовився б,— сказав він.— Але, на жаль, боюся, мій лорд-батько засмутиться, якщо назустріч своїй долі я виїду лордом ріпи. Якщо ви підете пішки, мабуть, доведеться й мені. Знаєте, ми, Ланістери, не позбавлені гордості.

— Гордості? — зронила Кетлін. Карликів глузливий тон і легковажна манера розсердили її.— Я б сказала, гонору. Гонору, і зажерливості, і жадоби влади.

— Безперечно, брат мій гоноровий,— відгукнувся Тиріон Ланістер.— Батько — просто втілення зажерливості, а сестра Серсі вдень і вночі жадає влади. Та сам я невинний, як ягнятко. Хочете мекну? — розплився він у посмішці.

Не встигла вона відповісти, як з рипінням опустився підйомний міст, а тоді долинув брязкіт змащених ланцюгів, які піднімали браму. Вояки винесли жарини, щоб освітити дорогу, й дядько повів кавалькаду через рів. У дворі в оточенні лицарів уже чекав лорд Нестор Ройс, великий стюард Видолу і доглядач Місячної брами.

— Леді Старк,— мовив він, уклоняючись. Це був кремезний чоловік з грудьми широкими, як діжка, тож уклін його був трохи незграбний.

Злізши з коня, Кетлін стала перед ним.

— Лорде Несторе,— привіталася вона. Особисто Кетлін його не знала. Двоюрідний брат Бронзового Йона, хай і належав до біднішої гілки дому Ройсів, був поважним лордом.— Ми здолали довгий і важкий шлях. Якщо дозволите, ми б хотіли на сьогоднішню ніч скористатися з вашої гостинності.

— Під моїм дахом ви можете почуватися, як удома, міледі,— хрипко відповів лорд Нестор,— однак ваша сестра леді Лайса прислала з Гнізда наказ. Вона воліє бачити вас негайно. Ваші супутники заночують тут і поїдуть у замок на світанку.

Дядько зістрибнув з коня.

— Це що за божевілля? — сказав він руба. Бринден Таллі не звик пом’якшувати свої слова.— Дертися нагору вночі, коли ще й місяць не повний? Навіть Лайса має усвідомлювати, що так собі хіба що карк можна зламати.

— Мули добре знають дорогу, пане Бриндене,— стала поруч з лордом Нестором міцна дівчина років сімнадцятьох-вісімнадцятьох. Її чорне волосся було обтяте «під горщик», а вбрана вона була в шкіряний костюм вершниці й посріблену кольчугу. Уклонилася Кетлін вона граційніше, ніж її господар.— Запевняю, міледі, з вами нічого не станеться. Я матиму за честь доправити вас. Я вже сто разів їздила нагору поночі. Майкл каже, що в мене за батька був гірський козел.

Говорила вона з такою гордістю, що Кетлін не могла не усміхнутися.

— Як тебе звати, дитино?

— Майя Стоун, прошу ласкавої пані,— відповіла дівчина.

Але пані одразу перестала бути ласкавою: Кетлін нелегко було втримати усмішку на вустах. Прізвище Стоун давали байстрюкам у Видолі, як Сноу — на Півночі, а Флаверс — у Небосаду; в кожному з Сімох Королівств був звичай давати