Читати книгу - "Київська Русь"

Русі визначався насамперед дерев’яними будівлями. Археологічні розкопки Києва, Новгорода, Старої Ладоги, Пскова, Звенигорода, інших давньоруських міст виявили численні залишки зрубних будівель, а також різні конструктивні деталі — карнизи, наличники, коньки, колонки, одвірки тощо. Вони вказують на багатий архітектурний декор будинків давніх русичів X — XIII ст. Окремі з них становили собою справжні шедеври народної архітектури. Такими, очевидно, були будинки заможних верств населення, відомі в писемних джерелах під назвою “хороми”. Вони складалися з кількох зрубів, що утворювали цілий комплекс приміщень — “сіни”, “істбу”, “кліть”. У великих містах князівсько-боярські і купецькі хороми мали два і більше поверхи. У верхніх знаходились “сіни”, які, згідно з описом літописної статті 983 р., являли собою галерею на стовпах, а також “тереми”. Житлами бідноти були однокамерні будинки площею до 20 квадратних метрів. На півдні Русі вони мали переважно каркасно-стовпову конструкцію, обмазувалися глиною і білилися, нагадуючи пізнішу українську хату.

Із дерева зводились укріплення давньоруських міст — кліті, заборола, башти, а також церкви. Літописи не часто відзначають будівництво дерев’яних храмів, але, думається, що в архітектурному силуеті міст і сіл вони посідали чільне місце. Свідчення літопису про 600 київських храмів, які згоріли під час пожежі 1124 р., підтверджують сказане. Дерев’яними були, зокрема, перші Софійські собори у Києві і Новгороді, церкви часів Володимира Святославича, які будували на місцях зруйнованих язичницьких капищ. Практично всі сільські храми також будували з дерева.

Традиційна дерев’яна архітектура на певному етапі розвитку Київської Русі перестала відповідати уявленням про престижність. Вихід її на міжнародну арену, знайомство з візантійською культурою, а потім і впровадження християнства обумовили появу монументальної кам’яної архітектури. Саме з нею київські князі асоціювали державну могутність країни, а також власну велич. Вони бажали жити в палацах не гірших, ніж у візантійських імператорів, а в Києві — споруджувати храми, які б не поступалися царгородським.

У питанні походження в Києві і на Русі монументального зодчества існує своєрідний стереотип, за яким його історію слід починати лише з часу офіційного введення християнства і будівництва першого кам’яного храму — Десятинної церкви (989 — 996). Аналіз літописних свідчень про палаци княгині Ольги, а також відкриття в центрі найдавнішого київського дитинця монументальної ротондоподібної будівлі, старшої за Десятинну церкву, принаймні, на 50 років, вносить в цю усталену думку суттєві корективи. Факти показують, що Київська Русь задовго до офіційного хрещення перебувала на такому рівні розвитку, який дозволяв їй переймати архітектурні впливи сусідніх країн.

В кінці X — на початку XI ст. для будівництва кам’яних споруд на Русі були необхідні умови. Йдеться про високий технічний рівень давньоруського ремесла, його зрослу спеціалізацію. Давньоруські ремісники виявилися добрими учнями і порівняно швидко оволоділи новими професіями, пов’язаними з монументальним будівництвом.

Перші кам’яні будівлі на Русі зводились, безперечно, під керівництвом візантійських зодчих. Масштабні роботи по створенню ансамблю монументальних споруд князівського центру в Києві розгорнулися в кінці X — на початку XI ст. За короткий час було побудовано два палаци розмірами 45 х 11 м з поздовжніми фасадними галереями. Судячи з матеріалів розкопок, а також мініатюр Радзивіллівського літопису, київські князівські палаци були двоповерховими, з аркадами і службовими приміщеннями на нижньому поверсі і житловими на верхньому. Центральна, а можливо, й бокові частини будівель завершувалися високими баштами з чотирисхилими дахами, вкритими черепицею. Разом з теремами часів княгині Ольги нові палаци стали гідною окрасою міського центру Києва.

Кращою будівлею ансамблю “міста Володимира” була Десятинна церква. Про те, що являв собою цей найдавніший кам’яний храм Київської Русі, довідуємось із писемних свідчень і даних археологічних розкопок. За своїм типом він належав до хрестовокупольних візантійських храмів. Стіни зведені з каменю і цегли (плінфи) в системі мішаної кладки. Внутрішній простір перекривався зводами у формі хреста, над яким підносився купол, що підтримувався підпружними арками, опертими на чотири центральні стовпи. Зі сходу знаходились напівкруглі виступи-вівтарі. Тринефне ядро оточували галереї, поділені на кілька приміщень. Із західного боку підносились дві башти, які разом з багатоглавим завершенням надавали Десятинній церкві особливої урочистості. Сприяв цьому і вибір місця — на самій високій точці Старокиївської гори. Кам’яна громада храму високо підносилась над дерев’яними кварталами і кріпосними стінами київського дитинця, його куполи добре проглядалися не тільки з Подолу, а й із Задніпров’я.

Після закінчення будівництва, згідно з літописом, церква була прикрашена іконами, дорогоцінним посудом, хрестами, які Володимир вивіз із Херсонеса і одержав із Константинополя як посаг за принцесою Анною. Підлоги були викладені майоліковими плитками і мозаїкою, стіни розписані фресковим живописом і мозаїчним панно. Крім того, в інтер’єрі храму широко використовувалися кам’яні архітектурні деталі, мармурові колони, шиферні різьблені плити, карнизи. Особливо багато було в Десятинній церкві мармуру, що дало підстави сучасникам називати її “мраморяною”. Згідно з літописом, Десятинну церкву будували грецькі майстри. Володимир “помысли создать церковь пресвятыя Богородица и послав приведе мастеры отъ Грек”. Ю.С. Асеев вважає, що вони були родом із візантійської провінції. Зразком для київського храму послужила Фаросська церква Богородиці Великого палацу в Константинополі[667].

Урочисто-святковий характер небаченої доти на Русі будівлі безперечно справляв на вчорашніх язичників велике враження, сприяв утвердженню християнства.

Перший кам’яний храм Київської Русі став останнім оплотом героїчних захисників Києва в грудневі дні 1240 р. Літописець повідомляє, що від великої кількості людей, які збіглися на хори, склепіння не витримали і обвалилися. Думається, що справжньою причиною руйнування Десятинної церкви були монголо-татарські стінобитні машини.

Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують насамперед будівлі ансамблю “міста Ярослава” в Києві. Якщо побудовані за Володимира Святославича кам’яні споруди витримані у візантійських традиціях, то вже за Ярослава Мудрого давньоруське зодчество набуває і чітко виявлених національних рис. Це засвідчує такий шедевр архітектури першої половини XI ст., як Софійський собор (1037). Величні і гармонійні архітектурні форми, урочисто-святкове внутрішнє опорядження викликали захоплення сучасників. Митрополит Іларіон — свідок будівництва і завершення Софії, писав: “Церкви дивна и славна всѣмъ округъниимъ странамъ, яко же ина не обращется въ всемь полунощи земнѣѣмь от въстока до запада”[668].

У цій видатній пам’ятці закарбовані досягнення візантійської середньовічної культури, пропущені крізь свідомість руської людини і одухотворені її гуманістичним світосприйняттям. Враження, яке справляє собор на людину наших днів, з винятковою точністю і образністю висловив Б.Д. Греков: “Переступивши поріг Софії, ви одразу потрапляєте під владу її грандіозності і блиску. Величні розміри внутрішнього простору, розкішні мозаїки і фрески підкорюють нас своєю досконалістю, перш ніж ви встигнете вдивитись і вдуматись в усі деталі і зрозуміти все те, що хотіли сказати творці