Читати книгу - "Симпатик"

й моїм другом. Хтось може сказати, що мені все це ввижалося, але справжня оптична ілюзія — бачити себе та інших як одне неподільне ціле, наче бути у фокусі означало бути реальнішим, аніж поза фокусом. Ми думали, що наші відображення в дзеркалі — це те, хто ми є насправді, тоді як те, як ми бачимо себе і як нас бачать інші, часто не одне й те ж. Так само ми часто обманювали інших, коли думали, що бачимо себе краще за всіх. І як мені знати, що я не обманював себе, коли почув, як мій друг заговорив? Я й не знав. Міг тільки намагатися зрозуміти, чи не обманює він мене, коли, пропустивши ввічливу прелюдію питань про моє сумнівне здоров’я, фізичне й душевне, оголосив, що ми разом з Боном поїдемо з табору і з країни. Я припускав, що помру тут, і остаточність того, що він казав, мене злякала.

— Поїдемо? — перепитав я. — Як?

— На вас з Боном біля воріт чекає машина. Коли я почув, що ти готовий говорити зі мною, я не хотів більше гаяти часу. Ви поїдете до Сайгона. У Бона там кузен, я певен, що він з ним зв’яжеться. Цей чоловік уже двічі намагався втекти з країни, і обидва рази його ловили. Втретє, з тобою і Боном, не зловлять.

Його план спантеличив мене.

— Звідки ти знаєш? — спитав я нарешті.

— Звідки я знаю? — його порожнеча не мала виразності, але в голосі було здивування і, можливо, гіркота. — Бо я купив вашу втечу. Я дав грошей певним посадовцям, які переконаються, що певні поліцаї дивитимуться в інший бік, коли настане час. Ти знаєш, звідки ці гроші? — Я й гадки не мав. — Жінка у відчаї заплатить будь-які гроші, щоб зустрітися зі своїм чоловіком у таборі. Охоронці беруть частину собі, а решту лишають комендантові та мені. Я надсилаю гроші додому дружині, плачу десятину керівникам, а решту я витратив на вашу втечу. Чи ж це не знаменно, що в комуністичній країні гроші досі можуть купити тобі все, чого захочеш?

— Це не знаменно, — пробурмотів я. — Це смішно.

— Хіба? Не можу сказати, що я сміявся, беручи в цих бідолашних жінок гроші й золото. Але бачиш, тоді як, щоб звільнити з табору тебе, достатньо твого зізнання, зважаючи на твоє революційне минуле, ніщо, крім грошей, не звільнить Бона. Комендантові теж треба заплатити, врешті-решт, і значну суму, зважаючи на Бонові злочини. І ніщо, крім великих грошей, не забезпечить вам з Боном можливості покинути країну, а ви мусите це зробити. Ось, друже мій, що я зробив з цими жінками з дружніх почуттів до вас. Чи ж я досі не твій друг, якого ти впізнаєш і любиш?

Він був безликий чоловік, що катував мене для мого ж добра, заради нічого. Але я досі міг упізнати його, бо хто, як не людина двох розумів, зрозуміє людину без обличчя? Тоді я обійняв його і заплакав, знаючи, що він зараз звільняє мене, але ніколи не зможе звільнитися сам, не маючи змоги чи бажання покинути цей табір, хіба що через смерть, яка стане звільненням від його живої смерті. Єдиною перевагою від такого його стану було те, що він міг побачити те, чого інші не бачать або ж побачили і зреклися, бо, коли він подивився в дзеркало і побачив порожнечу, він зрозумів значення нічого.

Але що то було за значення? Що я нарешті інтуїтивно зрозумів? Ось що? Тоді як ніщо не було цінніше за незалежність і свободу, ніщо також було цінніше за незалежність і свободу! Перший слоган був порожній костюм Го Ші Міна, який він більше не носив. Та й хіба міг? Він помер. Другий слоган був непростий. То був порожній костюм Го Ші Міна, вивернутий навиворіт, кравецька сенсація, яку міг наважитися вбрати лише чоловік двох розумів або чоловік без обличчя. Цей дивний костюм мені пасував, через його модерновий крій. Коли я був у цьому вивернутому костюмі, мої шви відкривалися несподіваним чином, і я нарешті зрозумів, як наша революція пройшла від авангарду політичних змін до ар’єгарду накопичення. Це перетворення не було незвичайне. Чи ж з французами та американцями не відбулося так само? Колишні революціонери, вони стали імперіалістами, колонізували й окупували нашу непокірну маленьку землю, забрали нашу свободу в ім’я нашого ж порятунку. Наша революція сталася значно пізніше, ніж їхні, й була значно кривавіша, але ми надолужили згаяний час. Коли дійшло до вивчення найгірших звичок наших французьких господарів та їхніх американських замісників, ми швидко довели, що найкращі в цьому. Ми теж могли ґвалтувати великі ідеали! Звільнившись в ім’я незалежності й свободи — як я втомився від цих слів! — ми позбавили цього наших переможених братів.

Окрім людини без обличчя, лише людина двох розумів могла зрозуміти цей жарт про те, як революція за незалежність і свободу могла зробити ці речі вартими меншого за ніщо. Я був чоловік двох розумів, мене було двоє. Ми зі мною стільки пережили. Усі, кого ми зустрічали, прагнули відірвати нас один від одного, хотіли, щоб ми обрали те чи те, — крім комісара. Він показав нам свою руку, ми показали йому свою, червоні шрами були такі ж незмивні, як у нашій юності. Навіть після того, що ми пережили, це була єдина мітка на нашому тілі. Ми потиснули руки, і він мовив:

— Перш ніж ти підеш, я хочу дещо тобі віддати.

З-під свого столу він дістав наш пошарпаний наплічник і примірник «Азійського комунізму та східного способу знищення». Коли ми востаннє бачили цю книжку, вона мала глибоку тріщину вздовж хребта і мало не розвалювалася. Тепер палітурка нарешті відвалилася, і дві половини книжки трималися купи завдяки гумці. Ми спробували відмовитися від неї, але він поклав книжку в наплічника і віддав нам.

— Якщо колись вирішиш мені написати, — сказав він. — Чи навпаки. Мій примірник досі в мене.

Ми нерішуче взяли наплічника.

— Любий друже…

— Ще одне… — Він взяв рукописа, копію нашого зізнання і того, що було потім, і знаком наказав нам відкрити наплічника. — Усе, що було в оглядовій кімнаті, лишиться між нами. Тож і це забери з собою.

— Ми просто хочемо, щоб ти знав…

— Іди! Бон чекає.

І ми пішли, з наплічником на спині, відпущені востаннє. Більше ніякої науки, ніяких книжок, ніяких учительських поглядів. Це так смішно і по-дитячому. Але якби ми подумали про щось серйозніше, то впали б під тягарем зневіри в це неймовірне полегшення.