Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

Але останнє, чого вона хоче — це звучати, як якась жалюгідна домогосподарка, що дрейфує туди-сюди між супермаркетом та ігровим майданчиком. Їй цікаво, яким із видів адвокатів є Ліззі. Вона сподівається, що її профіль — корпоративні податки, але й побоюється, що це, мабуть, найцікавіші випадки: шалені вибухи, вбивства сокирами, шахрайство на мільярд доларів.

Її спокушає ідея розповісти Джеймі про свого батька, про те, як протягом тижня минулого місяця він виконував завдання свого ребе: замість того, щоб промовити молитву, він повинен був плескати в долоні щоразу, як на нього сходив дух подяки. За півтори години, які тривала трапеза, — коли її батько постійно кидав столове начиння, плескав, заплющував очі, так ніби йому пахне чимось солодким — Аніта намагалася передбачити ці спалахи, але не змогла; вона думала про відсталих людей, яких іноді чути в кінотеатрах, коли вони кричать раптово, без причини. Вона могла б розповісти Джеймі, як її батько повернувся додому в зеленому оксамитовому тірольському капелюсі з пір’ям; виявилося, що ребе роздав їм десятки капелюхів, щоб проілюструвати свою проповідь: праведник повинен сходити на цей світ, як на гору.

Але вона знає, що ці розповіді лише змусять її сердитися на Джеймі за те, що його не буде поруч завтра, коли їй потрібно буде переказати йому наступну серію. Також вона не почувається щасливою від думки, що Джеймі знає її батька досить добре, щоб розуміти, що за старих часів він нізащо в житті не вдягнув би тірольський капелюх.

Очевидна тема для розмови — Берті. Усе, що він робить, цікавить її; вона вважає, що він геній. Чому б їй не розповісти Джеймі про його напрактиковані посмішки, про те, що він вже вміє вибирати собі улюблені глазуровані пластівці «Чіріос»? Чому? Бо що може бути жалюгідніше, ніж думати, що когось хвилює, що твій п’ятимісячний малюк уже може вибирати власні «Чіріос»?

Перемога Берті над глазурованими пластівцями повинна була стати їхньою перемогою. Натомість вона навряд чи може говорити про Берті; це звучатиме так, ніби вона звинувачує Джеймі. Берті повинен бути цементним розчином, що їх скріплює; так і є — він є частиною стіни.

Коли Джеймі дзвонить у двері, Аніта частково сподівається, що Берті, який не бачився з батьком два тижні, не впізнає його і розплачеться. Берті дивиться на Джеймі, потім на Аніту, потім на Джеймі, а потім всміхається посмішкою, про яку кожен може сказати, що вона справжня.

Анітина мати каже: «Джеймі! У холодильнику є яблучний пиріг, якщо ви, діти, зголодніли». Потім вона повертається і йде геть з кімнати. Це так незручно, ніби вони старшокласники на побаченні — за винятком присутності Берті та того, що Аніта і Джеймі не знали одне одного у середній школі.

«Чи можемо ми десь погуляти?» — Джеймі дивиться в бік від Анітиної голови, на Берті. Аніта почувається так, ніби він запрошує Берті на побачення і є одним із тих хлопців, які бояться залишитися наодинці зі своєю парою. А вона — друг, якого він тягне із собою, компаньйонка.

«Звичайно», — каже Аніта. Берті так сильно вовтузиться, що його ноги застрягають у комбінезоні, і Аніта змушена пропихувати їх. Вона знає, що показує себе некомпетентною, показує, ніби процес одягання Берті складніший, ніж він є насправді.

По дорозі до парку вона нічого не може придумати. Вона не хоче обговорювати фірмові продукти у супермаркетах або перевернутого хлопчика. Звичайно, вона робила це раніше — репетирувала цілі розмови, які згодом виявлялися недоречними. Але ніколи з Джеймі.

Майданчик — холодний, майже безлюдний. В одному кутку двоє п’ятирічних хлопців грають у футбол, а їхні батьки, усі четверо з хвостиками, сидять навпочіпки на землі, передаючи по колу цигарку з марихуаною. На лавці сидить урочисто вбрана ортодоксальна родина. Біля гойдалки молода мама каже доньці: «Гаразд, ще десять поштовхів, і ми йдемо додому». І нарешті, кілька хлопчиків: десяти, одинадцяти, дванадцятирічних — дуже різко й зухвало стрибають по мотузковому парку й гірці, ніби дитячий майданчик винен у тому, що вони стали занадто великі для цього.

«Коли Берті буде достатньо дорослим для гірки?» — запитує Джеймі.

«Завтра», — каже Аніта.

Мати біля гойдалки рахує до десяти, а коли маленька дівчинка каже: «Ще десять!» — хапає доньку за руку і витягує з парку. Джеймі сідає на одну з гойдалок і простягає руки до Берті. Тримаючи малюка на колінах, Джеймі відштовхується. Аніта не може дивитися, поки не переконує себе: вона достатньо довіряє Джеймі, щоб думати, що він не впустить Берті. Вона сидить на іншій гойдалці й спостерігає за Берті, який нахиляється вперед, щоб побачити, куди вони рухаються, перш ніж потрапити туди.

«Подивися, як він тримає голову, — каже Джеймі. — Мій хлопчик».

«Він робить це вже чотири місяці», — каже Аніта.

Джеймі проводить своїми довгими ногами лінію на піску і зупиняється з глухим ударом. «Аніто, — каже він, — ну що я повинен робити? Чого ти хочеш?». Аніта замислюється над тим, чого вона хоче. Вона не впевнена, що хоче повернутися до Джеймі. Берті чи не Берті, але вже запізно. Сталося щось, що неможливо виправити. В основному, вона хоче того, чого хоче її мати: щоб все було так, як було до того, як все змінилося.

«Я хочу знати дещо, — каже вона. — Пам’ятаєш ту садову вечірку в Мела?».

«Ну?» — каже Джеймі.

Аніта згадує фуршет з елегантними солоними смаколиками — сушені на сонці помідори, копчений лосось — усе це у той час їй вже не дозволяли їсти.

«Я хочу знати, чи ви з Ліззі вже були тоді». Вона думає: якщо жінка могла пройти через усю вечірку, щоб доторкнутися до живота дружини свого коханця, щоб відчути ненароджену дитину свого коханця всередині, то ви й справді анічогісінько не можете знати про людей.