Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

Джеймі каже: «Звичайно, ні», — але тоном, який змушує Аніту підозрювати, що це почалося саме на тій вечірці, або десь у той час. Їй цікаво: можливо, їхні пальці випадково зустрілися над ліванськими оливками? Довгий погляд над песто та сметанковим соусом?

«Справа була не в Ліззі. — Джеймі знову розгублено розгойдується. — І не в тобі».

«А в кому тоді? — каже вона. — Тільки не звинувачуй Берті, він тоді ще не народився».

«Справа була не в малюкові. А в мені. Слухай», — Джеймі зупиняється, хапаючи ланцюг на її гойдалці разом зі своїм.

Сидіння божевільно стикаються між собою. — Коли я був у сьомому класі, у моєму класі був хлопець, якого звали Мітчелл Перлман. Одного разу ми говорили про своїх батьків, і Мітчелл сказав, що його тато — фотограф. Він був скрізь, робив усе. Чи воював він із бандою May Маус[242]? Звісно. Чи попивав чайок з королевою Єлизаветою? Аякже. Чи жив він з ескімосами, перетнув Сахару на верблюді? Будьте певні.

Ми, природно, думали, що він бреше, поки не прийшли до нього додому на день народження. Щойно ми познайомилися з батьком Мітчелла Перлмана — вуса, джинси, велика срібна пряжка на ремені — ми стали думати, що Мітчелл говорить правду. Після торта й морозива його батько приніс фотографії, де він зображений перед іґлу, з верблюдом, плечем до плеча із Джомо Кеніатою[243], тримаючи малого принца Чарльза на коліні. І місяцями після цього, роками, я ненавидів власного батька. Я не міг говорити з ним».

«І що? — каже Аніта. — Я не розумію».

«І ось, коли народився Берті, я раптом подумав: через кілька років він стане мною у сьомому класі. А я буду моїм батьком. І він піде й знайде свого власного батька Мітчелла Перлмана. І він буде ненавидіти мене. Я подумав: ми зробили жахливу помилку! Ми повинні були почекати й зробити Берті тоді, коли я вже стану батьком Мітчелла Перлмана! Це має якийсь сенс?» — на очі Джеймі навертаються сльози.

Аніта думає: не дуже. Для початку — хронологія неправильна. Джеймі закохався ще до того, як Берті народився. З іншого боку, Берті — це не Джеймі, а Джеймі — не його батько. Батько Джеймі володіє хімчисткою, а Джеймі — юрист із трудового права, із цікавими справами. Вона хоче накричати на нього, сказати, що довгі погляди, якими він обмінювався із леді адвокаткою над песто — ніяк, абсолютно ніяк не можна порівняти з війною проти банди May Маус. Але вона цього не робить. Вона починає думати, що сестра має рацію: це саме те, що роблять деякі чоловіки. Сам Джеймі цього не розуміє, не більше, ніж батько Мітчелла Перлмана розумів, чому йому так легко залишити дружину та дітей і вирушити у похід через Сахару.

Вона уявляє Джеймі через десять років: він забирає Берті на вечірню прогулянку. Він один із тих «батьків-вихідного-дня», яких вона ніколи не помічала, поки не завагітніла, а тоді вже вона їх бачила всюди. Вона завжди бачила, як непросто було їм водити своїх дітей туди, куди ходили цілі сім’ї. Нещодавно вона читала в «Таймз», що на Мангеттені є клуб здоров’я, який щосуботи й неділі обслуговує лише батьків-одинаків та їхніх дітей. Через десять років таких місць будуть сотні.

Вона уявляє, як чоловіки й діти киснуть у паруючому басейні, тренуються на велотренажерах, виснажують себе на тренажерах «Наутілус». У її видінні немає жінок — так, ніби всі матері загинули від якоїсь чуми. Вона чує крики дітей, бачить плечі батьків закругленими під вагою дітей, що смикають їх за руки.

Єдине, що вона не може уявити — як через десять років виглядатиме Берті.

Тижнями батько запрошує її прийти на службу в його синагогу. «Найгірше, що може трапитися — це те, що тобі буде весело», — каже він.

Це змушує Аніту трохи нервувати, так ніби якісь «муні» запросили її в гості на вихідні. Але наступного дня після візиту Джеймі вона погоджується. По телевізору — нічого, крім футболу.

«Чи можемо я і Берті сидіти в одній секції?» — запитує вона.

«Не мели дурниць», — каже її батько.

Коли вона спускається вниз у водолазці й гарних коричневих вельветових джинсах, вона буквально бачить, як він вмирає від сорому. Вона йде й дістає з кутка шафи довгу спідницю з індійським принтом з шістдесятих років.

Дорогою вниз по Істерн Пакрвей Аніта та її батько не розмовляють. Знову у неї з’являється це особливе відчуття, як на побаченні. У цю неділю транспорту не так багато, як зазвичай, і все здається настільки уповільненим, що вона повільно помічає: увесь стиль управління автомобілем її батька — змінився. Раніше він блискавично перестрибував із ряду в ряд, як таксист, скрегочучи зубами, вихляючи, лаючись. Тепер він тримається на своїй смузі, у нього є увесь час на світі. Його лікоть стирчить із бокового вікна, і холодне повітря вривається у машину.

«Ти можеш зачинити? — каже Аніта. — Тут малюк».

«Звичайно, — каже її батько. — Вибач».

«На яку службу ми збираємося потрапити?».

«Весілля».

«Розвертай машину», — каже Аніта.

«Не будь дурною, — каже її батько. — Ти б надала перевагу похорону? Гаразд, наступного разу буде похорон».

«Якого ще наступного разу?» — каже Аніта.

«Тобі буде цікаво, — каже її батько. — Церемонія відбуватиметься надворі, під зорями».

«Зірки, які можна побачити з Краун-Гейтс? — каже Аніта. — Мені точно буде цікаво».

У старі часи батько почав би шукати місце для паркування заздалегідь, за милі до місця призначення. Вона пам’ятає пошуки місця в Чайнатауні: спершу прискорення, а потім — падіння вперед, під акомпанемент писклявих гальм — це тривало цілу вічність. Тепер, коли вони під’їжджають до кварталу, в якому ошиваються сотні хасидів, її батько плавно скеровує автомобіль на порожнє місце.

У короткий зимовий полудень швидко сутеніє. Вмикаються вуличні ліхтарі. Повітря хрустке і чисте. Чоловіки одягнені у майже однакові чорні пальто, а жіночі — мають різні приглушені відтінки. Більшість