Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

Натовп вихлюпується з тротуару, перекриваючи північну смугу, але двоє поліцейських, що сидять у припаркованій машині, не звертають на це уваги. Спираючись на інші автомобілі, пуерториканські підлітки у худі й пухових жилетках ліниво мацають своїх подруг, що спостерігають за зібранням хасидів. Весільний балдахін вже готовий, його тримають четверо чоловіків, які постійно перекладають жердину з однієї руки в іншу, щоб зігріти вільну руку в кишені.

Раптом усі починають гудіти, як бджоли. Батько Аніти нахиляється вперед і каже: «Це ребе».

Аніта стає навшпиньки. Однак з протилежного боку кварталу ребе просто дуже схожий на те фото: Містер Натуральний із коміксів. Ось — ще одна причина, з якої вона ніколи не приєднається до цієї секти: будучи жінкою, вона ніколи не зможе підійти до ребе ближче, ніж зараз. Вона обертається, щоб сказати це своєму батькові, але він пішов — тягнучись, як вона уявляє, назустріч своєму ребе.

Натовп гуде знову, коли з’являються наречений і наречена. Наречена спирається на кількох жінок, наречений — на кількох чоловіків. Вони обоє виглядають готовими впасти замертво. Коли Аніта добре придивляється до нареченого — недоладний, шкіра кольору знежиреного молока — вона розуміє, чому наречена заледве може ходити. Як хтось може одружитися з цим?

Майже твердий у своєму стьобаному комбінезоні, Берті стає важким. Аніта підіймає його вгору, хоча й знає, що він занадто малий, щоб зосередитися на центрі уваги, занадто малий, щоб взагалі знати, що є центр. Для Берті — усе в центрі уваги: шарф жінки попереду, власний недоступний кулак.

Аніта думає: наречена, мабуть, змерзла. Можливо, тому вона така згорблена, коли жінки ведуть її по колу навкруг нареченого. Під вуаллю вона може бути будь-якою: старою, потворною, хворою, якимось замаскованим храмовим ідолом. Недарма наречений у такій паніці!

Навіть з усіма єврейськими молитвами, церемонія закінчується дуже швидко. Вони завжди такі, думає Аніта, за винятком випадків, коли люди пишуть свої власні церемонії. Справжні релігії та й навіть держава, здається, знають: якщо церемонія тягнеться занадто довго, хтось точно знепритомніє. Аніта й Джеймі одружилися імпульсивно, в маленькому містечку на кордоні між Каліфорнією і Невадою. Здебільшого вона пам’ятає лише, як сидить у їдальні в Тракі й пише всім своїм друзям листівки, у яких повідомляє, що вона щойно вийшла заміж у Доннер Пасі, з волі однорукого мирового судді.

Її думки перериваються радісним галасом: наречений розчавив склянку. Потім наречений, наречена і весільний балдахін зникають у натовпі, що несе їх — а також Аніту й Берті — до урочистої зали.

Просто у дверях чоловіки й жінки розділяються й прямують у протилежні сторони. Аніта слідує за жінками у велику кімнату з дерев’яним майданчиком для танців, оточеним круглими столами, у центрі яких стоять рожеві гвоздики у приземистих кришталевих вазах, пляшки з імбирним елем та сельтерською водою.

Ніхто не займає стільці й не бореться за конкретне місце, щоб бути поруч із подругами. Дами просто сідають. Аніта стоїть кілька хвилин, потім бачить, як дві жінки заклично махають їй руками й вказують на крісло між ними, тож вона йде і сідає. Незабаром вона розуміє, чому жінки так швидко знайшли місця: не важливо, де ви сидите, бо ніхто не залишається на місці більш як дві секунди. Вони цілуються й щебечуть, потім встають, сідають поруч із подругою за іншим столом, знову цілуються й щебечуть. Тим часом офіціанти вплітаються у натовп із мисками з гарячим супом і кричать жінкам, щоб відійшли з дороги. Але ніхто не звертає на них уваги.

Жінка праворуч від Аніти — вродлива й середнього віку. Її звати пані Лессер. Коли офіціант приносить суп Аніті, пані Лессер посуває його, щоб Аніта не перекинула тарілку під час боротьби із блискавкою Берті.

«Ваша перша дитина?» — запитує пані Лессер.

«Так», — каже Аніта.

«Я народила першого, коли мені було шістнадцять. Чи можете ви повірити, що я бабуся?».

Аніта, можливо, ніколи б і не подумала, але вона таки може повірити; вона зовсім не знає, що відповісти. «Ти можеш у це повірити?» — пані Лессер підносить своє велике обличчя до маленького обличчя Берті, і Берті нагороджує її своєю найяскравішою, найсолодшою і найбільш штучною соціальною посмішкою.

«Подивіться, як цей малюк усміхається!» — звертається пані Лессер до всього столу.

«Подивіться на це золотко!» — таким чином Аніту представляють усій кімнаті, і відразу ж починається сезон полювання на Берті. Пані Лессер підводиться, хтось інший сідає і починає смикати Берті за щічку.

Ці жінки мають своїх дітей та онуків, думає Аніта. Чому вони такі зацікавлені? Однак вони зацікавлені, у них повно запитань. Скільки йому років? Як його звуть? Він спить цілу ніч? Він завжди такий хороший?

Аніта почувається так, ніби вона — черевомовець, а Берті — її лялька. Їй доводиться докладати зусиль, щоб говорити своїм звичайним голосом, кажучи: «Його звуть Берті. Йому п’ять місяців. Він вже вміє вибирати собі глазуровані пластівці “Чіріос”».

«Глазуровані пластівці “Чіріос”?» — кричать жінки. — У п’ять місяців? Він геній!».

Перегородка, що розділяє чоловічу та жіночу секції, закінчується за кілька футів від стелі. Аніта саме дивиться на неї, коли раптом бачить, як три пухнасті коричневі предмети злітають вгору, падають і знову злітають. Щойно вона усвідомлює, що хтось жонглює капелюхами, з іншого боку фанери лунають оплески.

З кожною зміною страв щоразу інша жінка змушує Берті посміхатися й пригощатися з будь-якої тарілки, яку офіціант ставить на стіл. Спершу це гурка[244], потім блюдо густої смаженої яловичини, маленька кругла картопля, консервований горох. Аніта бере трошки гороху. Вона не дуже голодна, і це не дуже смачно. Ніхто не їсть багато: навіть найповніші дами просто дегустують. Але кожна жінка, яка сідає поруч, пропонує потримати Берті замість Аніти або порізати її ростбіф. Вони кажуть