Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

Спершу повільно, чоловіки починають танцювати. Аніта відчуває це через підлогу ще до того, як чує. Гуп-гуп. Незабаром столове начиння вже гримить, а горох стрибає на її тарілці. Гупання пришвидшується, лунають крики. Аніті цікаво, чи танцює її батько. Напевно, так. Двері між двома секціями відчинені, діти бігають туди-сюди. Ніхто не завадив би їй подивитися. Але вона цього не робить, просто — ні.

Співаючи, плескаючи, чоловіки створюють власну музику. Жінки їм допомагають. Двоє чоловіків заходять у кімнату з акордеоном та мандоліною. Жінки мило танцюють у парах танець, який здається одночасно вальсом, фокстротом і полькою. Пані Лессер знову з’являється в полі зору, і коли зовсім сива дама з іншого боку від неї робить коливальні рухи руками, пані Лессер каже: «Якщо ви просите — я танцюю», — і вони вальсують далі. Крихітна бабуся підходить до Аніти й каже: «Чи погодиться малюк потанцювати зі мною?».

Усі жінки хочуть танцювати з Берті. Молоді й старі, вони продовжують встрягати в чергу, передаючи його по колу. Аніта поглядає на нього, дивлячись, як він танцює то з однією, то з іншою, плаває, колихається під музику, спираючись щокою на їхні м’які груди. Коли пані Лессер сідає поруч, то запитує, де малюк.

«Танцює», — каже Аніта.

Пані Лессер вигинає шию. «Він посміхається, — каже вона. — Він — зірка цього балу!».

Раптом з іншої частини кімнати лунає протяжний вигук, і Аніта бачить голову й плечі нареченого над перегородкою. З нахилу його голови, зі страдницького виразу обличчя вона розуміє, що це та частина, коли чоловіки підіймають нареченого в кріслі й танцюють. Потім жінки збираються й підіймають крісло з нареченою. Музика стає гучнішою, жінки починають оточувати наречену, танцюючи з такою силою, що Аніта йде, знаходить Берті й забирає його геть.

Нарешті голова нареченої майже торкається стелі. Над перегородкою вони з нареченим дивляться одне на одного. Аніта хоче дослідити цей погляд. Вона вважає, що це щось, до чого їй слід пильно придивитися. Однак вона лише частково дивиться. Переважно вона зосереджена на тому, щоб не впустити Берті, якого вона тримає над головою.

«Дивись, любий, — говорить вона. — Поглянь на пані в кріслі!».

Берті співає, коли смокче цицю, миле задоволене мугикання лунає навіть з його носа. Тієї ночі, після весілля, Аніта засинає, поки він смокче, і його пісня перетворюється на пісню у її сні.

У цьому сні Берті співає «Музика, музика, музика», точнісінько як Тереза Брюер. Він і досі — малюк Берті, але він стоїть на сцені й посміхається однією зі своїх штучних посмішок, роблячи широкі сценічні жести, як Ширлі Темпл або ті жахливі діти з фільму «Енні[245]». Одним із таких жестів є знак «окей», великий та вказівний пальці з’єднані між собою. Коло, яке утворюють його пальці, нагадує їй Будду. Це нагадує їй про глазуровані пластівці «Чіріос».

Аніта прокидається зі сміхом, дивуючись, як маленька дитина може знати такі слова, як «музичний автомат». Вона встає й, не відриваючи Берті від грудей, накидає халат на них обох і спускається вниз. За винятком спальні батьків, кожна кімната освітлена — раніше вона чула, як мама готується до сну. На кухні світло ллється з-під дверей у підвал. Аніта й Берті сходять вниз.

Відчинивши двері в кімнату, вона бачить, як її батько сидить зі схрещеними ногами на підлозі з коркової дошки. Очі в нього заплющені, а на щоках блищать сльози. Однак він не настільки поза реальністю, щоб не чути, як вони входять. Підводячи погляд, він виглядає немічним і збентеженим, старий чоловік, якого спіймали на чомусь, чого він не повинен робити.

Аніта хоче вибачитися і піти. Тоді їй спадає на думку, що вона тут не для того, щоб бентежити його. Вона хоче щось запитати, але не впевнена, що саме. Вона хоче запитати, чому всі світильники в будинку завжди увімкнені. Вона хоче запитати, хто, на його думку, платитиме усі ці рахунки за електроенергію.

Батько Аніти підводиться й витирає очі долонею. Потім він каже: «Тримай руку ось так».

Аніта тримає свою руку, а він підіймає свою. Його долоня повернена до неї, але знаходиться за кілька сантиметрів від її руки. Він питає, чи відчуває вона щось.

Вона щось відчуває. Тиск.

Вона пригадує, як тримала руку Джеймі, народжуючи Берті. Якраз перед тим, як медсестри дозволили їй тужитися, вона повернулася до Джеймі й сказала: «Я не думаю, що можу це зробити». — «Звісно ти можеш», — сказав він і так сильно стиснув її руку, що їй здалося ніби вона зламана. До того часу, як рука перестала боліти, перейми закінчилися, і вона знала, що може продовжувати. Тепер вона бачить, що Джеймі не хотів їй нашкодити. Йому теж було страшно.

Рука її батька досі за кілька сантиметрів від її руки, але потиск так само міцний, як у Джеймі. Вона майже відчуває, як електрони долають простір між їхніми руками, і електрика єднає їх. Цей зв’язок — настільки ж щільний, як і той, що є між нею і Берті, який саме у цей момент відпускає її груди й підводить голову, спостерігаючи за ними.

Переклад Дарії Литошенко

Стів Стерн

(нар. 1947)

Стів Стерн писав про себе, що «його голова… це східнобродвейська шмузерія, населена вихідцями з давно зниклої їдишомовної богеми». Народившись у Мемфісі (штат Теннессі), Стерн навчався у тамтешньому Роудс-коледжі та в Арканзаському університеті. Серед написаних ним книжок — романи The Moon and Ruben Shein і Harry Kaplan’s Adventures Underground; збірки оповідань Isaac and the Undertaker’s Daughter, Lazar Malkin Enters Heaven (за яку він отримав премію Едварда Льюїса Волланта) та The Wedding Jester; збірка новел A Plague of Dreamers, а також дитячі книжки Mickey and the Golem та Hershel and the Beast.