Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

Казка про повітряного змія

Можна з упевненістю сказати, що ми, євреї з Норт-Мейн-стріт, — прогресивні люди. Це не означає, що ми маємо хоч якусь терпимість до вільнодумців на кшталт тієї юрби там, у кав’ярні «Томпсон» — ми в міру толерантні, але підривні елементи виявляємо швидко й будь-де. Ми виконуємо настанови релігії (в межах розумного), дотримуємося шабату на свій лад, хоча суботня конкуренція не дозволяє нам зачиняти свої крамниці. Ми чесно дотримуємося свят і регулярно відвідуємо нашу маленьку скромну синагогу на Маркет-сквер. Але передусім ми — купка підприємців, які пишаються своїм внеском у місцеву економіку. Навіть у наших магазинах секонд-хенду є модні, стильні товари, як-от автомобільні накидки для дам або смушкові пальта для джентльменів, а наші ювеліри, кравці та годинникарі відомі всьому місту. Партійний бос Крамп і його підручні, які видали нам дозвіл залишатися відчиненими по неділях, неодноразово заявляли в нашій присутності: «Наші жиди — добрі жиди!». Тож ви можете собі уявити наше збентеження, коли ми почули, що рабі Шмельке, ватажок цієї зграї фанатиків з Окшн-стріт, почав літати.

Ми бачили, як він прогулюється понад річкою, якщо це можна назвати прогулянкою. Бо цей дідуган, крихкий як сухий лист, може ходити лише за умови, що з обох боків його тягтимуть під лікті його учні. Якась жалюгідна істота на паличці, цей рабі Шмельке: якщо задме сильний вітер, він зітре його кістки в порох. Сльозаві очі над запітнілим пенсне — єдиний залишок вологи на його пергаментному обличчі, борода (Остроу називає її «божевільною бахромою[246]») — попеляста мітла, погризена мишами. Його послідовники, які харчуються здебільшого повітрям або за рахунок вимушеної щедрості родичів, виглядають не набагато презентабельніше. Нещодавно пересаджені зі Шпінка — якогось глухого закутня у Старому Світі, який, поза сумнівом, позбувся їх із полегшенням, — Шмельке та його банда пришелепкуватих стали для нашої громади неабиякою проблемою.

Я завжди кажу, що ми, містяни єврейського походження, дуже високо цінуємо наші дружні стосунки із сусідами-християнами. Єдине, чого ми не потребуємо, — це релігійних фанатиків, які отруюють цю мирну атмосферу. Ця Шмелькова зграя — скалка в оці та зайвий клопіт, загроза нашому доброму імені, бо вони з будь-якого приводу влаштовують театр. Вони моляться на видному місці, у сумнівному вбранні, танцюють зі своїми священними книжками на вулиці, а їхній нетвердий на ногах ватажок якщо й говорить щось, то говорить загадками. Не дивно, що ми вважаємо їх відверто божевільними.

Першу звістку про нібито левітацію Шмельке мені приніс мій власний син Зіггі. Про міру його збудження свідчить уже той факт, що, розповідаючи про побачене, він зізнався також, що заради цього пропустив школу. Мене цей факт збентежив не менше, ніж його твердження про здатність Шмельке висіти у повітрі, в яку я, звісно, не повірив. Зіггі завжди був гарним хлопчиком, спокійним і слухняним, хай і трохи замкненим, і це нечувано — щоб він прогуляв заняття у своїй талмуд-торі[247]. Він ще не пройшов бар-міцву, але вже почав приносити якусь користь у крамниці, і я розраховую, що колись він стане моїм партнером у цій справі (у передбаченні цієї події я замовив вивіску: «Дж. Зіппер і син. Міцні напої та вишукані вина»). Тож його поведінка непокоїть мене по кількох пунктах, із яких не останнє значення має те, що вона свідчить про шкідливий вплив цих фанатиків на нашу молодь.

«Тату! — вигукує Зіггі, вдираючись у крамницю з вулиці (відколи це Зіггі став вдиратися?). — Тату, рабі Шмельке вміє літати!».

«Ша! — осаджую я його. — Ти не бачиш, що я з клієнтом?». Клієнт — це мій друг і колега Ларрі Нусбаум, власник сигарної фабрики “Мемфіс Брідж Сігарс”, яка годує більш ніж п’ятнадцять робітників і розташовується прямо тут, на Норт-Мейн. Відлущуючи банкноти від товстої, як Біблія, пачки, Нусбаум перебуває в процесі придбання ящика пасхального вина. (З цього не варто робити висновку, що в мене якась виключно кошерна крамниця; я доставлю вам і вінтажні кларети, й ігристе бургундське, і купажоване віскі, і бражку для селюків, і бренді, і лікери, і шампанське «брют» — все, що забажаєте).

Нусбаум тіпається, затиснувши кінськими зубами незапалену сигару. «Щош треба робити ж цими людьми», — шепеляво бурчить він крізь зуби, і я щиро погоджуюся. Як поважні комерсанти, ми обидва належимо до виконкому Комісії з благоустрою Норт-Мейн-стріт, яку дехто порівнює з кагалом на старій батьківщині. Наші засідання проходять дуже бурхливо, бо ми вважаємо себе патріотами району, такими собі сторожовими псами його добробуту. До цього обов’язку ми ставимося відповідально.

Коли Нусбаум іде, я повертаюся до Зіггі. Він усе ще стоїть, роззявивши рота й витріщивши очі. Голова в нього завелика для його зросту, але успадкував він таку голову не від мене. Вона стирчить із коміра його светра, як гарбуз із чарки для яєць. Можна подумати, що голова Зіггі набита прагненнями й великими ідеями, але, наскільки мені відомо, вона залишається здебільшого порожньою.

«Як тобі не соромно?».

«Але ж, тату, я бачив це». Задихаючись, він крутить у руках свою бейсболку. «Ми були на даху й підглядали через дахове вікно. Спочатку він став молитися, і раптом ми бачимо — в нього ноги не торкаються підлоги…».

«Я сказав — досить!».

Я негайно пошкодував, що підвищив на нього голос. Чи це правильно? Але, як я казав, Зіггі завжди був піддатливою дитиною, такою собі милою посередністю. Він ніколи не потребував якоїсь суворої дисципліни, бо рідко завиняв у чомусь гіршому, ніж колупання в носі. Його не назвеш мрійником чи фантазером — якщо інші мріють, то Зіггі просто спить, — тож я гадки не маю, чому тепер, на дванадцятому році життя, він раптом приходить додому з такими казками. Боюся, що він зв’язався з поганою компанією.

І все ж таки мене бентежить, що через мене він надув губи. Між моїм сином і мною