Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

На цьому поки все й завершується.

Але на нашому щотижневому засіданні в Комісії з благоустрою (до керівництва якої мене включили автоматично, на підставі моїх досягнень у комерції) це питання знову спливає. З’ясовується, що й інші наші діти зачаровані витівками цього шпінкера[248], внаслідок чого стають норовливими й неслухняними. Навіть наш голова, Ірвінг Остроу, власник магазину «Чоловіче вбрання Остроу» (в оформленому зі смаком салоні якого ми й зібралися) — навіть його син Гершель, відомий як зразковий учень, останнім часом недбало ставиться до навчання.

«Він вештається навколо штибла[249] на Окшн-стріт, — каже недовірливий Остроу, маючи на увазі хасидську молитовню над продуктовим магазином Клотвога. — Я питаю його, чому, а він каже мені таке, що на голову не натягнеш. — Остроу зупиняється, щоб відпити свого проносного чаю. — “Тату, каже він, ребе-шпінкер вміє літати”. Він його називає “ребе”, цього старого пердуна!».

«Господи помилуй!» — виривається в нас одноголосний стогін — у Нусбаума, мене, Бенні Розена з «Делікатесів Розена», — бо знову це почути, це вже занадто. Всі ми одностайні у своїй відразі до таких вигадок — всі, крім старого Камінського, сторожа синагоги (ми його звемо «Ком-інський» через його вітання біля дверей шула[250]), який веде протоколи наших засідань. «Може, цей Шмельке якось зачаровує дітей?» — висловлюється він недоречно. Саме такої дурні і можна очікувати від сторожа.

Нарешті ми вирішуємо покласти цьому край у зародку. Ми інформуємо про свою занепокоєність чемного рабі Фейна, який керує релігійною школою в підвалі синагоги. На наше пильне прохання він повідомляє з кафедри, що братання з хасидами, які, зрештою, не кращі за єретиків, є небезпечним для душі. Він натякає і на фізичні наслідки, як-от бородавки та сліпота. Після цього якийсь час ми нічого не чуємо про те, що відбувається в маленькому приміщенні над продуктовою крамницею.

Проте не припиняється інше, а саме те, що можна назвати певною богемністю, яка починає проявлятися навіть серед кращої частини нашої молоді. Ось, наприклад, Гершель Остроу, хлопчик в окулярах: вважаючи це, поза сумнівом, якимось витонченим акторством (хоча кого він думає надурити?), він вдягнув батькового виношеного фетрового капелюха. А Мінді Дрейфус, син ювеліра, привласнив візитку, яку тато зберігав у нафталіні з часів своєї юності. Кілька старших хлопців мають на підборідді якісь натяки на бороду, нагадуючи тих типів, що домовляються про виготовлення бомб у кав’ярні «Томпсон», де, на мій погляд, краще б їх не було. Навіть мій Зіггі, якому ми довіряємо самому ходити стригтися, вмовляє Плотта, перукаря, залишити локони на скронях. Він намагається сховати їх під шапкою, яку почав носити вдома, але вони вперто вибиваються назовні, як залишені без нагляду паростки.

Але нас дратують не так зовнішні ознаки ексцентричності наших дітей, як їхня дедалі більша відчуженість. Навіть коли вони сидять за обіднім столом або виконують домашні завдання, їхні думки, здається, витають деінде. Це стосується і Зіггі — він взагалі ніколи не відзначався галасливістю, а його теперішнє мовчання викликане, схоже, якимись мрійливими бажаннями, а не просто тим, що йому нема чого сказати.

«Мамо, — суплю я брови на свою дружину Етель, яка снує кухнею нашої квартири, розташованої над винною крамницею. Я насолоджуюся її чудовим, золотавим бульйоном із кружальцями жиру на поверхні, що переливається під газовою лампою, як хвіст павича, але все ж таки удаю похмурість. — Мамо, подивіться на свого сина».

Моя Етель — лагідна, вправна жінка з фігурою, як цегляна міква, як-то кажуть, — рідко сідає за обідній стіл. Їй більше подобається їсти на ходу, коли вона пробує страви повними ложками, стрімко пересуваючись взад і вперед між столом і плитою, що топиться вугіллям. Проте на моє зауваження вона зупиняється, удаючи, нібито лише зараз помітила Зіггі, який, із відсутнім виглядом колупаючись у своїй тарілці, перебуває, схоже, десь в іншому місці.

«На мого сина? Ти маєш на увазі ось цього, із серпантином на вухах?». Вона нахиляється, щоб смикнути його за пейси, потім випростується, хитаючи головою: «Він не мій. Мого, мабуть, феї забрали, а цього залишили замість нього». Вона підливає супу в миску, до якої він майже не доторкнувся. «Гей, незнайомцю, їж свої кнейдли[251]!». Умаслений Зіггі — все ж таки син своєї матері — прокидається від своїх роздумів зі скупою усмішкою (з такими посмішками я вперто воюю, вважаючи їх заразливими). Скоряючись, я зітхаю: «Мамо, я гадаю, той корабель, на якому ви сюди прибули, називається «Ess Ess Mein Kind[252]». Задоволений своїм жартом, я повторюю його, потягнувшись через стіл, аби допомогти Зіггі донести ложку до рота: «Їж, їж, дитинко!».

Настає знаменний день візиту містера Крампа на Норт-Мейн-стріт. Двічі на місяць цей партійний бос з’являється у нас зі своїм почтом, аби зібрати подяки (зазвичай у вигляді товарів) від вдячного єврейського електорату. Ми маємо всі підстави бути вдячними, бо в обмін на голоси й відповідні вигоди цей «морський окунь», як його називають, заплющує очі на порушення «пуританських законів[253]» у нашому районі. Він також дивиться крізь пальці на дитячу працю й на порушення сухого закону, який воістину зробив би нас банкрутами. Зазвичай бос Крамп зі супроводом, до якого входить і черговий ручний мер, об’їжджає крамниці, збираючи данину, яку його чорношкірий лакей виносить звідти й тягне до лімузину, що чекає поруч. Але сьогодні традицію порушено — тепла квітнева погода спокусила нас вийти на вулицю, щоб усім разом і більш офіційно привітати гостей.

Коли чорна хромована бельгійська «мінерва» зупиняється біля бордюру, ми вже зібралися перед пекарнею Рідблатта на розі Джексон-авеню та Норт-Мейн. Ірвінг Остроу простягає пару костюмів зі свого торгового центру — урочисто, немов пожежник, який демонструє врятовану дитину, а Бенні Розен воює з низкою палок салямі. Гаррі Нусбаум вручає пакет із сигарами, я сам — ящик шнапсу, а рабі Фейн — підготовлене благословіння разом зі своїм незмінним хлібом-сіллю. Остроу — бундючний і догідливий у своїй подвійній ролі добровільного підлабузника при партійному босі та голови