Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

Позаду нас, під піддашшям пекарні, вже готовий заграти клезмерський оркестр Міккі Паніца; фотограф із «Комерційної привабливості» запалює свій магній і пірнає під чорну накидку. Всі (за винятком, звісно, шпінкерових фанатиків, які не мають жодної громадянської гордості) збіглися на цю подію, й Норт-Мейн-стріт має святковий вигляд. Ми насолоджуємося доброзичливістю боса Крампа, який вітає нас, торкаючись крисів свого елегантного солом’яного капелюха, і його посмішка немовби розсипає в усі боки безліч веснянок. Саме тому те, що відбувається слідом за цим за спинами наших гостей, здається вдвічі ганебнішим, бо фактично паплюжить такий чудовий день.

Спочатку ми переконуємо себе, що не бачимо того, що бачимо; ми думаємо — може, це якийсь стовп диму. Проте погляди скоса один на одного підтверджують не лише те, що в нас спільна галюцинація, але й те, що ця галюцинація має всі ознаки реальності. Навіть із такої відстані важко не помітити, що на розі наступного кварталу щось з’являється з даху квартири, орендованої шпінкерським штиблом. Це щось тонке, чорно-сіре, воно здіймається з відчиненого й підпертого дахового вікна, як пара з відкоркованої пляшки. Вивільнившись, воно повільно піднімається в безхмарне небо й зависає над Норт-Мейн-стріт; у повітрі майорять борода й підперезаний каптан. Видно хутряну шапку, схожу на йорж сажотруса, пару ніг у мишастих панчохах (до однієї прив’язано мотузку) — тонких, як ручки у сувою Тори. І стає ясно, що над телефонними дротами та трамвайними лініями, над резервуарами для води пливе у скорботному екстазі рабі Шмельке.

Ми починаємо збуджено й усі разом щось патякати про взаєморозуміння на прикладі громадської санітарії і таке інше. Ми розмахуємо руками в усі боки, а Міккі Паніц зі своїм оркестром починає грати «Діксі[254]» у похоронному стилі. В такий спосіб ми відволікаємо увагу наших високих гостей, поки не вдається спровадити їх до їхнього чорного лімузину. Потім, навіть не поглянувши більше вгору, ми прямуємо до «Чоловічого вбрання Остроу» та скликаємо позачергове засідання Комісії з благоустрою.

Підсмикнувши рукави, аби продемонструвати свої вульгарно-блискучі запонки, Остроу зачитує резолюцію: «Цим постановляю відрядити до цих шпінкерів делегацію з ультиматумом: або вони припинять свої неподобства, які вже стають образою для порядних громадян, або будуть силоміць вигнані з району. Всі, хто згоден, кажуть “ой”».

Єдиним незгодним виявляється той, хто не має права голосу.

«Вашим честям краще знати» (це Камінський — наївний, як жовторотий хлопчисько, до кінця своїх днів), «але хіба це не те, що називається дивом, — цей літаючий ребе?».

Зважаючи на це недоречне запитання, ми вирішуємо, що нам не завадить знайти нового секретаря.

Прямуючи в компанії колег до штибла, який знаходиться через дорогу, я дякую Богові за його маленькі милості: принаймні мій Зіггі сказав правду про Шмельке. Хоча, думаю я, з такою правдою краще йому було б навчитися брехати.

Ми насилу піднімаємося вузькими сходами, колотимо в хирляві двері, й нам відчиняє один із тих Шмелькових нечупар. Напівтемне приміщення трохи хилиться, як корабельна палуба, в бік вікон, що ледь пропускають світло крізь спущені штори. У повітрі висить тонкий шар пилу, який надає бородатим чоловікам за довгим столом зернистості фотогравюри. Вони розхитуються над переказами бозна-яких часів. Біля стіни — ковчег, набитий сувоями, полиці з трухлявими книжками, скриньками для прянощів, потьмянілими канделябрами, амулетами від зурочення.

І все це, думаю я, сліпі забобони наших предків, що збереглися, як комахи в бурштині. Але як вони примудрилися супроводити нас через океан, аж до такого далекого форпосту, як Теннессі? Покажіть гоям таку кімнату — з баранячим рогом замість годинника на стіні, із загорнутими у свої причандали шнорерами[255], що бурмочуть свої заклинання замість того, щоб знайти собі роботу, — і негайно підуть чутки: жиди отруюють воду, мочаться на облатки для причастя, вбивають християнських дітей заради їхньої крові… І ось уже хтось цитує «Протоколи сіонських мудреців». Кімната на кшталт цієї, плюс-мінус літаючий ребе, може вивести з хиткої рівноваги все американське підприємництво.

Повернувшись (принаймні фізично) з хмар, старий Шмельке сидить за столом на почесному місці й ділиться з усіма своєю банальною мудрістю. Він навряд чи є джерелом авторитету і здається не набагато вагомішим за стовп лимонного світла, що ллється на нього з відчиненого дахового вікна.

«Дозволено радитися з духами-покровителями олії і яєць…» — вимовляє він співучо, зупиняючись між словами, аби всмоктати шматочок халви. «Ах-х-х», — видихають учні, посуваючись вперед, щоб не пропустити жодного слова. «Але іноді ці духи дають хибні відповіді». Ще одне «ах-х-х» — сумніше, але тверезіше.

Коли наші очі звикають до темряви, ми помічаємо, що полку шпінкерів (яких досі ледь набиралося на міньян) прибуло. У другій половині дня (під час занять у єврейській школі, щоб ви розуміли) їхні лави поповнилися контингентом синів із Норт-Мейн-стріт, включно із моїм власним. Він стоїть у своїй недоладній бейсболці ліворуч від ребе, затиснутий між хасидами, що хитаються взад-уперед. На мій жах, Зіггі, який завжди був досить мало пристосований до реалій цього світу (на інший не зважаймо), теж розхитується чимдуж!

«Додому!» — волаю я в унісон із рештою трьома членами комісії. Наше обурення до цього моменту поєднувалося з цікавістю, але тепер ми не дозволимо, щоб нами знехтували. Однак тимчасом як хтось із хлопців справді залишає своє місце й неохоче йде до дверей, інші продовжують стояти, де стояли. І серед них — син Остроу, розумник Гершель, і мій телепень, який раніше ніколи не пручався.

Повернувшись до нас усі як один, адепти озираються на свого цадика — чи не перерве він, не дай Боже, через нас свою бесіду. І тут Гершель робить крок уперед і стає перед нами — в такому самому пенсне на носі, як у Шмельке. «Розумієте, — пояснює він приглушеним голосом, хоча ніхто його не питав, — фігурально кажучи, ребе сходить драбиною Якова. Кожна сходинка відповідає певній літері Тетраграми[256], яка, своєю чергою, відповідає рівневі душі…». І далі плете всю цю абракадабру, якою вони, мабуть, давно пудрять йому мізки. Я дивлюся на Остроу — він тягнеться за своїми