Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

Аж раптом тоненький голосок поруч — це мій нікчема тягне мене за рукав. «Тату, — каже він, немовби вагаючись — благати чи наполягати, — якщо вони не триматимуть його знизу за мотузку, рабі Шмельке може улетіти в рай».

Я ледь можу повірити, що це мій син. Що я зробив не так, що він упадає за цими побитими міллю їдишськими факірами? Хіба йому чогось не вистачало? Хіба я не водив його по великих святах до нормальної синагоги, де показував, як беззвучно повторювати молитви, значення яких ніхто не пам’ятає? Тобто — якщо вони його взагалі колись знали. Хіба я не забезпечив йому життя, для якого Господь милостивий його призначив?

Зазвичай неагресивний, я, коли цього вимагають обставини, можу висловитися відверто. Перед цим пергаментним дідуганом, якого я вважаю особисто відповідальним, я ставлю питання руба: «Що ви зробили з моєю дитиною?».

Відволікшись нарешті від своєї застільної бесіди, рабі Шмельке піднімає свою сальну голову. Виглядає так, немовби він лише зараз усвідомив присутність непроханих гостей серед своїх вірян.

«Гей авек!» — хрипить він до хлопчиків, що залишилися, тобто «Ідіть геть!». Ніхто не зрушує з місця, й він піднімає кошлаті брови й безпорадно знизує плечима. Потім продовжує голосом, схожим на скрипку зі струнами з павутиння: «Дозвольте, я розповім вам одну історію…».

«Історію, історію!». Учні хитають головами — всі, безперечно, ідіоти.

Ребе починає розповідати якусь нісенітницю про те, як душа патріарха Ісаака вирушила у відпустку, а тіло залишилося під ножем батька. Я ловлю себе на тому, що разом із іншими захоплено слухаю, аж поки не відчуваю, що мене знову смикають за рукав.

«Тато, — шепоче Зіггі, і його адамове яблуко підстрибує, як м’ячик для гольфу у фонтані. — Вони мусять випускати його з даху, щоб він не вдарився головою об стелю».

«Я тебе знаю?» — кажу я, струшуючи його з себе. Потім різко розвертаюся і йду геть, присягаючись помститися. Спускаюся сходами й уже перетинаю Окшн-стріт, коли помічаю, що мої колеги приєдналися до мене в моєму приниженні. Я пропоную вжити радикальних заходів, і оскільки мій гнів наклав на мене якийсь незвичний відбиток, усі кажуть «так».

Вони погоджуються, що не можна втрачати ані хвилини, бо з кожним днем наші сини стають дедалі відчуженішими. (Можна навіть сказати — сини та дочки, бо не треба забувати про осиротілу онуку старого Камінського Іду — юну дикунку із нездоровою пристрастю до книжок). Проте минають дні, а рабі Фейн усе скаржиться, що навіть під загрозою побиття лінійкою, не кажучи вже про його помічника Нахума (якого хлопчики звуть Нокем[257]), він не може утримати учнів у класі єврейської школи. Опинившись поза нашим контролем, наші діти відвернулися від перспективної нагоди заради наслідування завідомих психів. Вони стають зухвалішими, дедалі частіше поводяться, як навіжені, й уже навіть анітрохи не приховують цього. Для них бунт — це маскарад. Вони насолоджуються якимись аномальними деталями — хтось носить ондатрову шапку (не в сезон), щоб бути схожим на хасида в штраймлі[258], Мілтон Розен вдягає макінтош, що виконує функцію каптана, дурнуватий Герман Вольф замість філактерій використовує кубики з абеткою. А мій Зіггі перетворив поли своєї сорочки на ритуальні китиці.

Він періодично з’являється поїсти — на наші мовчазні трапези, за якими навіть Етель безсила покращити наш настрій. Заради його власного блага я замикаю сина в його кімнаті після вечері, але він вилазить через вікно, зухвалий хлопчисько, й спускається пожежними сходами. «Це не від мене від успадкував таку непокірливість», — кажу я до Етель, яка виглядає незвично поступливою. «Може, феї прийдуть і заберуть його назад», — відповідає вона, але чи переймаюся я? Гаразд, я переймаюся, але впевнений, що варто лише спекатися цих шпінкерів без зайвих церемоній, і мій син повернеться до кошари, підібравши хвіст.

І все ж таки проблема залишається: що саме нам слід зробити? Час спливає, і шпінкери не подають ознак того, що в них зросла громадянська свідомість. Не проявляють вони й жодної розважливості, коли настає час допомогти їхньому патякалу-ребе політати (якщо це взагалі заслуговує називатися польотом, бо в повітрі він такий самий згорблений і осілий, як на землі, і такий зав’ялий, що мимоволі запитуєш себе, чи він узагалі знає, що залишив землю). У відповідь на їхні витівки ті з нас, хто має хоч якусь самоповагу, припинили дивитися вгору.

Ми, звісно, маємо своїх шпигунів на кшталт старого Камінського, якому більше нема чого робити, як свердлити поглядом небо. Він доповідає нам, що тричі на день — вранці, опівдні та ввечері — і в дощ, і в сонце, а в шабат інколи й безперервно, Шмельке ширяє над коминами. Він висить над нашою вулицею, видний здаля, як якийсь зморщений дирижабль, як символ того, що наша громада є прихистком диваків й екстремістів. Нам розповідають, що замість навчання (заняття, що саме по собі є нешкідливим) ці пришелепкуваті шпінкери тепер проводять час за випробовуванням різних ґатунків мотузок. Почавши з мотузки для білизни, придбаної в крамниці залізних виробів Геккі на Коммерс-стріт, вони поступово дійшли до сталевого троса, отриманого від постачальників пароплавного спорядження, що розташувалися біля дамби. Вони стали сплітати відрізки мотузки, зрощувати їх і пропускати крізь дахове вікно, аби Шмельке міг літати дедалі вище. Іноді їм вдається маневрувати своїм ребе, примушуючи його мотатися зі сторони в сторону, робити хитромудрі «мертві петлі», зринати й пірнати; вони посилають його в грозові бурі, звідки він повертається, висвічуючи кістками.

Подекуди, зменшившись до розмірів цяточки, старий зникає в хмарах, а коли його повертають назад, намотуючи мотузку, він несе подарунки — табакерки та келихи для кідуша, зроблені зі сплавів, ніколи раніше не бачених на нашій планеті.

Принаймні так каже старий Камінський, якого ми не беремо до уваги, бо вважаємо, що він теж потрапив під вплив Шмельке й той маніпулює його свідомістю. Так чи інакше, ми вдячні, що шпінкери тепер запускають свого цадика досить високо для того, щоб він уже не так привертав до себе увагу (спочатку селюки, що приїжджають до міста на ринок по четвергах, приймали його за якийсь рекламний трюк, а їхні сини стріляли по ньому з іграшкових рушниць). Але зайво казати, що коли