Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

І тут Зіггі перериває своє мовчання, схоже на транс, аби вкинути бомбу: «Я готуюся до бар-міцви з рабі Шмельке», оголошує він у той момент, коли Етель накладає мені в тарілку холодцю з телячих ніжок. Проте хоча в голосі чутно виклик, обличчя Зіггі, затінене бейсболкою, свідчить про те, що він поки що зондує ситуацію.

Шматочок ніжного й гострого м’яса з Етелевого холодцю застрягає мені в горлі. Я збираюся сказати Зіггі, що цадик є плодом його фантазії і досить на цю тему, але серйозність Зіггі наводить на думку, що ця тактика не спрацює.

«А чому, — питаю я, прочищающи горло зі звуком, схожим на сейсмічний гуркіт, — кха-кха-кха… чому не з рабі Фейном?».

«Він не такий святий».

У мене миттєво починається печія. «А до чого тут святість?».

Зіггі дивиться на мене так, немов моє запитання навряд чи заслуговує на відповідь. Втім, зглянувшись і удостоюючи мене пояснення, він вважає за потрібне злізти зі свого п’єдесталу, зсуває бейсболку й чухає потилицю. «Святий — це значить, ну… каральний… тобто сакральний».

«Ага…» — кажу я, склавши руки й прикусивши язика. Тепер я — сама терплячість, і це його нервує.

«Сакральний, розумієш?» — повторює він із наголосом — радше для себе, ніж для мене.

«А-а-а…» — киваю я, демонструючи благодушне розуміння й насолоджуючись тим, як починає давати тріщину його рішучість.

«Саме так, — продовжує Зіггі, намагаючись злетіти без крил всупереч моїй інфернальній толерантності. — Це як магія».

Я продовжую кивати, тож він повторює ще раз — на той випадок, якщо я не розчув.

«Так-так, звісно — ма-а-агія», — відповідаю я із благодушністю батька, якого знайомлять із уявним другом його дитини.

Доведений майже до сліз, Зіггі все ж таки не хоче здаватися й ховається за стіну ворожості: «Ти не побачиш дива, навіть якщо воно накладе тобі купу на голову!».

Треба віддати належне тій упертості, з якою ця дитина тримається за свої дурощі. Я ніколи не подумав би, що він здатний на таке шаленство. Проте коли захват минає, я даю волю гніву: схопившись на ноги, починаю трусити його за кощаві плечі так, що його голова мотається взад-уперед, аж поки мені не здається, що я витрусив із неї всю цю дурню.

«Я тобі покажу магію! — кричу я. — Хто тобі зрештою батько — цей слабоумний старий голодранець чи я? Я, Джейкоб Зіппер, що працює, як каторжний, щоб його син став людиною?». Тут я бачу, як він спопеляє мене поглядом. Такий погляд може продірявити наскрізь, тож я знижую тон.

Я повертаюся до Етель, яка охолоджує сідниці об холодильник із твердого дерева, притиснувши до щоки кухонну рукавицю: «То на чиєму ти боці?».

Вона дивиться на мене. «Це вже протиборство?».

Але незважаючи на спокусу встановити мир, я вважаю, що мені не залишили вибору. Для переконливості я даю хлопцеві по вуху й кажу дружині: «Я його більше не хочу знати, це не мій син!».

Як ви розумієте, часи зараз нелегкі — з батьківщини надходять погані новини. У Києві судять єврея за кривавим наклепом, а у нас тут народ нарікає на маси юдеїв, що ринули до наших берегів. Дехто навіть пояснює загибель «Титаніка» тим фактом, що на облавку були Гугенгайми, а тут ще й зовсім поруч, у Джорджії, відбувається лінчування Лео Франка[259]. Це умонастрої, породжені невіглаством, й вони, безперечно, зникнуть із настанням освіченої доби — коли наші сини доведуть, що без нас не обійтися. А поки що ми повинні стежити за порядком у власному домі.

На наступному засіданні Комісії з благоустрою Норт-Мейн-стріт я заявляю, що настав час для рішучих дій. Остроу та інші незадоволено бурчать — я перервав їхню сплячку. «Дій? Яких дій?». Здається, що вони ніколи не чули про фанатиків, яких ми пригріли на своїх грудях, або про їхній розкладницький вплив на нашу молодь.

«Прокиньтеся! — волаю я до них. — У нас проблема!».

Потроху, чухаючи опуклі черева та неголені щелепи, вони починають приходити до тями. Вони жадібно п’ють сарспарілью[260], запалюють легкі сигари, долають колективну амнезію й запитують мене, що нам робити.

«Хіба я голова? — обурююся я. — Голова в нас Остроу». Але вже ясно, що моя енергійна агітація зробила мене в їхніх очах лідером, і хай мені грець, якщо це випробування мені не до снаги.

«Відтяти голову, — кажу я із раптовим натхненням, — і вашому монстрові капут».

Наступного вечора, на заході сонця, виконавчий комітет Комісії з благоустрою завертає за ріг Окшн-стріт. У повітрі якась м’якість, сморід від річки тимчасово перекривається запахом тушкованих із овочами курчат, що доноситься з вікон над крамницями. В такий вечір приємно прогулюватися, але це не для нас — нам треба зосередитися на важливій справі, що в нас попереду. Ми всі заодно, кажу я собі, хоча саме вашому покірному слузі доручено нести садові ножиці, подаровані для цього діяння Геккі Шацем із «Залізних виробів Геккі». Остроу, наш номінальний голова, Нусбаум, скарбник, Бенні Розен-як-його-там — усі поступилися цією честю мені, бо вважили, що моє обурення є більшим.

Цього разу ми не стукаємо, а просто вдираємося в цей вкритий пилом штибл. І виявляємо, що обрали ідеальний момент: купка учнів (з них кілька виконують функцію якорів) саме розмотують мотузку під відчиненим даховим вікном. Рабі Шмельке, піднімаючись у стовпі лимонного світла (яке зараз перетворюється на блідо-жовте), вигнувши ноги у повстяних капцях, як плавці, співає молитву «Аміда»:

«Барух ата Адонай, благословенний Ти, наш Бог і Бог наших отців…».

Наша стрімка поява лякає шпінкерів. Потім, зрозумівши наші наміри за гострим знаряддям, яке я навіть не намагаюся сховати, вони