Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

Однак я немов до землі приріс. Я збитий з пантелику, мені здається, що приміщення стало догори дригом, що верх — це низ і навпаки. Стоячи на стелі, поки ребе підтягують із глибин, ми ризикуємо відірватися від неї або беркицьнутися сторчма в дахове вікно. Я тривожуся за наших безпутних синів, які тепер перевершують числом шпінкерів і у своїх фантастичних вбраннях майже не відрізняються від первісної купки. Серед них, звичайно, і Зіггі — з ельфічними локонами, що кучерявляться з-під його бейсболки, мов весняні паростки, він видерся на стілець, щоб краще бачити.

Аж раптом у кімнаті все стає на свої місця. Тримаючи за ручки садові ножиці, я немовби стискаю крила хижого птаха, наміри якого не залежать від моїх. Я немовби думаю лише про дороге мені життя, а ножиці самі кидаються перекусити мотузку навпіл. Але насправді я роблю це з власної волі. І коли мотузка обвисає (як змія, коли факір припиняє грати на своїй дудці), я здригаюся від придушеного «а-а-ах!», видихнутого усіма навколо. Після цього настає тиша, а старий Шмельке, все ще читаючи молитву, неквапливо пливе вгору, у блідо-жовте небо, що поступово переходить у темно-фіолетове.

Коли він зникає з поля зору, мій Зіггі першим бере на себе ініціативу — бо такі вже ми, Зіппери. Цей хитрун стрілою мчить до відчиненого вікна, а за ним — уся ця несамовита юрба. Мене теж затягує до виру масової втечі й виносить через підвіконня на пожежні сходи. Разом з іншими я хутко лізу вгору гримкотливими сходинками, випадково опинившись позаду Іди Камінської, яка причаїлася там, щоб спостерігати за подіями. Я досягаю даху якраз вчасно, аби побачити, як мій син (аж ніяк не спортивний хлопчик, не імпульсивний, не шибайголова, не бунтівник — нічого такого, наскільки мені відомо) вилазить на слизьке скло похилого дахового вікна (яке потім зачиняється) і стрибає за мотузкою. Чи збирається він тягнути старого вниз, а чи прокататися сам, сказати не можу, але, вчепившись у канат, що теліпається в повітрі, він починає, дригаючи ногами, підноситися вгору разом із божевільним святим.

І тут Гершель Остроу, притримуючи свого капелюха, із якимось хитромудрим містично-воєнним кличем наслідує приклад Зіггі. Вільною рукою він хапається за праву ногу мого хлопчика, той брикається, і я дякую Богові, коли бачу, що вони втрачають висоту, але це лише тимчасовий задній хід. Бо схоже, що рабі Шмельке, попри його фізичні вади, досить лише заспівати свої молитви голосніше, щоб набрати висоту. Я втішаю себе тим, що в разі подальшого підйому цей хирлявий дідуган просто розвалиться в небі, і хлопці впадуть разом із його відірваною ногою. Або Зіггі, в чий стрибок я досі не можу повірити, випустить мотузку, не в змозі витримати вагу свого супутника. Але я переконуюся, що жодне з цих очікувань не справджується.

Поруч зі мною вискакує навіжена Іда Камінська й хапається за ногу Гершеля; її спідниця здіймається, демонструючи панталони, що робить її гарною стрічкою в хвості цього повітряного змія, складеному з людей. Але навіть нею цей ланцюг не завершується: незграбний Сенфорд Нусбаум і Мінді Дрейфус, недоумкуватий Герман Вольф, власний син рабі Фейна, побожний Ейбі у своїй молитовній шалі, Мілтон Розен у своєму макінтоші — всі приєднуються по черзі. Зрештою всі поганці з Норт-Мейн-стріт причеплюються до цього ланцюга віровідступників і тягнуться слідом за екстатичним старим Шмельке.

Один із фанатичних прихильників ребе, влізши на комин, підстрибує у намаганні дотягнутися до летючої процесії, але для нього вона вже недосяжна. Потім робить спробу ще один, і теж невдало. Чи це тому, що в прагненні повернути свого цадика на землю його прихильники обтяжені баластом бажань? Мені це здається цілком логічним, і я поділяю розпач хасидів.

Ось чому я кричу: «Зіггі, повернись! Усе пробачено!». І підстрибую в повітря. В цю мить мені здається, що я вхопився за щось і мене несе у височінь разом із дітьми. Бляшані дахи, трамвайні лінії, нові фірмові електричні вуличні ліхтарі з п’ятьма лампами-кулями стрімко віддаляються, а їхній накал зводиться нанівець палаючим західним небом. За річкою захід сонця сяє яскравіше за червону сигнальну ракету над оселедцевою діжкою, що сипле іскрами, — і розгоряється дедалі більше перед тим, як згаснути в темних хмарах, набряклих історією, що насувається зі сходу. А потім, коли ми саме зібралися летіти за ті хмари, я приходжу до тями — я товстун, що не має рівних за силою тяжіння.

Переклад Наталі Комарової

Мелвін Жуль Букіет

(нар. 1953)

Мелвін Жуль Букіет син єврея, що вижив під час Голокосту, Мелвін Букіет значну частину свого творчого доробку присвятив досвіду Голокосту, а також життю польських євреїв перед війною. Він народився в Нью-Йорку, навчався в коледжі Сари Лоуренс і Колумбійському університеті. Оповідання Букіета друкувалися в літературних часописах The Paris Review та Antaeus, а есеї та рецензії — в газетах New York Times і Washington Post. Він опублікував три романи: Sandman’s Dust, After і Signs and Wonders, а також два збірники оповідань: Stories of an Imaginary Childhood, що здобув премію ім. Едварда Льюїса Волланта за кращий твір єврейської прози, та While the Messiah Tarries. Мелвін був редактором літературної рубрики американського єврейського часопису Tikkun, а нині викладає літературну творчість у коледжі Сари Лоуренс і живе зі своєю сім’єю в Нью-Йорку.

Бібліотека Молоха

Три сотні облич вдивлялися, моргали, щулилися та в інші способи спілкувалися з камерою, розповідаючи про найжахливіші моменти століття.

«Дим — це перше, що я згадую; дим і тіло моєї сестрички».

«Так, вони повісили сільських старійшин за бороди».

«О, експерименти — я забув. Звісно, експерименти. Ви хочете дізнатися, що це було? А про що вони хотіли дізнатися?».

Бібліотека