Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

В одній з кімнат цієї анфілади стояв стіл чергового бібліотекаря, кушетка та журнальний столик, на якому вкривалися пилом наукові часописи. Друге приміщення було бездоганно чистим сховищем із рядами блискучих металевих полиць, на яких стояли відеокасети, та двома відеомагнітофонами для їхнього перегляду. Ці відеомагнітофони ніколи не використовувалися одночасно, але вони були придбані на самому початку завдяки щедрим грантам на обладнання бібліотеки.

Далі був кабінет директора та приміщення для запису свідчень, де фактично й створювалися ці відеокасети. Це приміщення нагадувало кабінет зубного лікаря: пацієнт сидів, відкинувшись у великому м’якому кріслі, а відеокамера була спрямована на обличчя, як рентгенівська трубка, прагнучи дістатися крізь шкіру до самої душі. Тут завжди був присутній незворушний молодий технік, який порався з рукоятками налаштування на солідному чорному пульті, де миготіли червоні вогники й коливалися стрілки різних індикаторів. Цих практикантів із факультету техніки зв’язку більше цікавила якість відтворення звуку, ніж зміст відтворюваних звуків. Про зміст, утім, дбав доктор, який за допомогою обережних уточнень отримував потрібну інформацію, хоча проводив цю процедуру доктор літератури. Однак попри всю його делікатність подекуди доводилося спостерігати й здригання, й болісний плач.

Інші бібліотеки ставили перед собою менш значні завдання: збереження та тлумачення фізичних властивостей природи або результатів інтелектуальної діяльності людини. Бібліотека ж Молоха прагнула ні більш, ні менш як морального пояснення всесвіту.

На щастя, вона мала чудові першоджерела. Наприклад, усе, що залишилося від хрестових походів, — це кілька запліснявілих документів. Так само й інші епізоди масштабного й непередбачуваного беззаконня, як-от доба якобінського терору або завоювання Мексики, стерлися з людської пам’яті й залишилися тільки в легендах. Можливо, в тих пожовклих часописах на журнальному столику й були якісь статті про Тамерлана або Жіля де Ре[261], але їхні руйнівні дії належали далекому минулому. Ця сучасна бібліотека мала один неоціненний ресурс, не доступний дослідникам більш віддаленого минулого. Цим ресурсом були жертви. Бібліотека відкрито проголосила своєю метою знайти жертв Молоха, записати їхні розповіді, аби зафіксувати й зберегти їхні страждання, забезпечити їм безсмертя в обмін на хроніку їхніх злигоднів.

В її архіві було три сотні облич, близько тисячі годин запису, десятки тисяч смертей, описаних із жорстокими подробицями. Ця бібліотека була мавзолеєм, а її бібліотекарі — гробарями. Що ж до людей, чиї життя та спогади було сконденсовано на півдюймовій плівці, намотано на бобіни, поставлено на стелажі, — то й дідько з ними.

Цей проект очолював доктор Артур Рікардо, народжений в Англії і вихований в Америці. Він був вельми культурним джентльменом із різноманітними інтересами. Він отримував задоволення від камерної музики, східних килимів і економічної теорії XIX століття. Останнє було певним родинним захопленням — доктор був непрямим нащадком Давида Рікардо, видатного комерсанта-есеїста й віровідступника[262]. На додаток до своїх високоморальних занять доктор Рікардо був ще й завзятим кіноманом, який пригощав своїх інтелектуальних друзів найбільш неоковирними зразками голівудських казок. Як він знайшов своє життєве покликання в Бібліотеці Молоха — це саме по собі казка. Його спеціальністю була середньовічна література, але він усвідомлював, що його студентів більше цікавлять «залізні діви[263]» й аутодафе, ніж пошуки Грааля. Знайти Грааль вони могли б хіба що в тому разі, якби він був схований у «залізній діві».

Поки він скнів над дорученими йому жахливо хибними тлумаченнями Аріосто[264], в його закладі — академії, яка прихистила бібліотеку, — стався скандал. Виявилося, що один професор старшого віку, який у своїй науковій сфері (термодинаміці) користувався загальною повагою, під час війни був колаборантом. Його ніхто не звинувачував у якомусь особистому злочині, але в ті часи він підписав присягу на вірність нацистам і приховав цю інформацію, коли звертався за дозволом на в’їзд до Америки. Безперечно, цього чоловіка треба було покарати. Не менш безперечним фактом було те, що після зроблених у молодості помилок він прожив гідне життя, був фактично одним із лідерів руху за ядерну відповідальність. Симпатії Рікардо були на боці професора, але під час розгляду цього питання у проректора з’явився непроханий гість, якийсь коротенький чоловічок, який наполегливо попросив його вислухати. «Я працював біля гори», сказав він, маючи на увазі підземний бункер, де вироблялися ракети, що їх проектував шанований професор п’ятдесят років тому й де науковці трудилися в ізоляції, тимчасом як раби помирали заради доведення теорій цих учених мужів.

Рікардо не був при цьому, але циркулював відеозапис цієї промови — спочатку таємно, а потім, у зв’язку з масовим попитом, і на відкритих переглядах. Ця плівка справила неймовірне враження. Професора з ганьбою вигнали на пенсію.

«Уявіть собі, — говорив Рікардо своїм студентам, — що ми могли б зробити з особистими свідченнями в’язнів інквізиції, що вони розповіли б нам про природу віри тієї доби!». Але один зі студентів сказав: «А хіба ми не можемо екстраполювати те, що розповів цей свідок, на минуле? Хіба людська природа змінилася?».

Спочатку Рікардо хотів відмахнутися від цього питання. Головним принципом його життя був прогрес, що передбачало можливість удосконалення людини. Але запитання студента не виходило в нього з голови. Він мав визнати: якщо людська природа й змінилася, то, безсумнівно, в гірший бік і настільки, що жорстокості його сучасників перевершили жорстокості середньовіччя. Порівняно з артефактами XX століття «залізні діви» були просто модним одягом, а диби — не більш ніж пристроями для мануальної терапії. Історії, які розповів той чоловік, що «працював біля гори», були достатнім доказом.

А було ще й багато інших історій. Цей чоловік із його свідченнями був лише верхівкою айсберга. Існували й інші — ті, що працювали в шахтах й ті, що розпалювали пічі. Хтозна, скільки цих утікачів із землі вогню та сірки ходили вулицями, й кожного разу, як хтось із них хапався за серце й падав на бруківку, разом із ним помирала ще одна скарбниця історії. Рікардо поговорив із відеооператором, і вони вирішили створити цю бібліотеку. Університет прагнув урівноважити шальки громадської думки, що їх дещо похитнув той скандал. З авторитетних імен було створено комітет для підтримки цього проекту. Домовилися зі спонсорами, виділили приміщення. Пішов