Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

Рікардо розмістив оголошення в етнічних газетах і зв’язався з організаціями, які допомагали вцілілим. Всі вони були схильні триматися одна за одну. Спочатку було важко долати їхню недовіру до сторонніх, але сама їхня згуртованість полегшувала збір подальших свідчень. До нього один за одним приходили чоловіки та жінки, що пережили війну. І він слухав.

«Вогонь, стовп вогню до неба. Була ніч. Цей стовп був, мабуть, сто футів заввишки. А може, двісті. Я не знаю. Я не Галілей».

«Їжа. Брак їжі. Голод такий, що ми їли все — траву, отруйний плющ, висмоктували сік зі шматків червивого дерева. І знаєте, навіть чизкейк із “Джуніора[265]” нам так ніколи не смакував».

«Хвороби, парші, виразки. Ми зазвичай мочилися на свої рани для анестезії. Ні, це не те слово. Анестезія — це те, що роблять із мозком. Мій небіж — анестезіолог у Бостоні. Антибіотик? Антигістамін? Ну, щось “анти-“».

Що більше Рікардо слухав, то більше цього потребував. Він став ненаситним. Як убивць тягне вбивати ще й ще, так і він хотів слухати дедалі більше тих, кого їм не вдалося вбити. Їх було тисяч п’ятдесят — і набагато більше, якщо врахувати тих, хто сховався в лісах, утік на схід або просто тягнув лямку всі роки війни в жорстоких концтаборах, розкиданих по всьому континенту, які часто перетворювалися на табори смерті. О, він теж міг би записати їх на плівку, але саме цих п’ятдесят тисяч, що мешкали в капітоліях смерті, він відшукував, благав, улещував, а якщо потрібно, то й підкуповував, аби вони розповіли свої історії. Він був як колекціонер, якому будь-що треба здобути не лише по одному зразку якогось виду, а геть усе з того конкретного виду, який він колекціонує. Пропустити бодай щось одне означало б фундаментальну втрату.

«Ми прибули, й ці люди одразу почали нас бити. Багнетами або прикладами, й при цьому кричали: Heraus! Heraus[266]! Це означає “Ворушіться!” Там були собаки, що рвалися до людей, і всі проходили повз цей стіл і реєструвалися, і майже кожен потім ішов ліворуч, крім кількох здорованів, яких відправили праворуч. Тож я вигукнув: “Здоровий. Двадцять років. Тесляр”, і хотів уже йти праворуч. А був я хирлявий шістнадцятирічний студент, але все ж таки рушив праворуч, а один із солдатів збив мене з ніг. Ну, я підвівся й знову рушив, а він знову збив мене з ніг. Я знову підвівся й знову рушив тим самим шляхом, а солдат за мною, і тут черговий офіцер каже “Залиш його. Він все одно помре”». Чоловік подивився в камеру й гмукнув: «Ха!».

Цікаво, що попри свій досвід вони зберігали оптимізм. А може, вони були оптимістами саме через своє минуле, бо їм вдалося здолати всі лиха, бо в кінцевому підсумку вони стали тріумфаторами. Тепер вони мали і дім, і бізнес, і дітей, могли продовжувати своє життя, як звичайні люди, однак ті, хто їх слухав, були спустошені й починали вірити в неуникну приреченість роду людського, здатного чинити такі жахи.

Зокрема, доктор Рікардо страждав від самого початку своєї роботи в бібліотеці. Однак що більше він страждав, то більше відчував пристрасть до своєї добровільно обраної місії. Він нехтував студентами й поповнював свою колекцію. Сто, двісті, триста касет на стелажі біля стіни, тисяча годин жаху, і всі він знав напам’ять. Його дружина палко прагнула мати дітей, але він не зміг би їх виховувати. Його дітьми були касети.

Рікардо широко розкривав очі, слухаючи ці історії, — він немовби бачив ці ріки крові, що збігали з язиків свідків, ці гори людських рештків, що нагромаджувалися по той бік відеокамери, — гори, які загороджували об’єктив й ховали під собою Бібліотеку Молоха.

Більшість свідків розповідали свої історії добровільно. Ці історії були рівнозначні їхнім душам, але вони були готові пожертвувати їх Бібліотеці Молоха, бо вважали, що розповісти це — все одно, що засвідчити минуле, яке навіть для них самих стало схожим на сон. І, зрештою, вони були людьми Книги. Звісно, ця форма була дивною, але вони вірили в те, що ця «плівка» є якимось новомодним різновидом книги, й були готові йти в ногу з часом.

Однак дехто поводився недовірливо. Прийти до бібліотеки їх переконали діти або ж умовив доктор Рікардо, який роздобув номери їхніх домашніх телефонів.

Одна стара пані прийшла в сукні з дуже рельєфної парчі і з великою брошкою з гірського кришталю. Її волосся було коротко підстрижене й мало вигляд золотого шолому. Вона могла би бути секретаркою в прийомній дантиста або його матір’ю. Коли плівка почала крутитися й Рікардо почав із прохання розповісти «трохи про себе», вона сказала: «Вибачте, але навіщо вам це?».

«Хіба це не самоочевидно?».

«Я ніколи не розуміла очевидного. Зазвичай воно надто шкодить».

Рікардо був приголомшений. Довелося пояснювати призначення цієї бібліотеки: «Це для того, щоб запобігти повторенню таких речей у майбутньому».

«А, так ви вважаєте, що моє попередження не дозволить арміям перетинати кордони, потягам — чахкати коліями, вогню — горіти? Не знала, що в мене така сила».

«Ну, не тільки ваше попередження».

«Всіх. Моє і Макса Адельштейна, і Дори Шварц. Бідна Дора. Яка відповідальність. З її плевритом…».

«Отже, ви не думаєте, що це важливо?» — тут він пригадав гасло самих організацій уцілілих, навмисно надмірне, що вражало їх біблійністю свого застереження: «Пам’ятати. Ніколи не забувати».

«А, — кивнула вона із розумінням. — Ніколи не забувати, кажете. Пам’ятати, кажете. А вам ніколи не спадало на думку, що ми хотіли б забути?».

«Але як людина, якій вдалося вижити, ви маєте обов’язок…».

«Знаєте, мені ніколи не подобалося це визначення — “людина, якій вдалося вижити”. Воно надто натякає на якусь особисту здатність. Здатності не було. Було просто везіння. Ми — не люди, яким вдалося вижити, ми лише залишки. Або рештки. А ви — шакали, що пригощаються останніми смачними клаптиками м’яса на наших кістках. Хіба це добре, скажіть?».

«Це страшенно несправедливо. Адже я співчуваю вам».

«П’явки. Вампіри. Ви