Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

Рікардо сказав: «Я не хочу, щоб ви мене так називали». В його уривчастих словах почулися залишки британського акценту, якого він позбувся ще в дитинстві.

«І в якому це чарівному світі, де виконуються бажання, ви живете, герр доктор професоре?».

«Досить! Я не терпітиму образ. Якщо ви наполягаєте, припинимо цей сеанс».

«О, так ви судитимете про значущість моєї історії залежно від виявлення мною належної поваги до вас, герр доктор професоре?». Тендітна пані делікатно покрутилася у своєму зручному кріслі, і її очі, очі бабусі, спалахнули, коли вона зняла окуляри й потерла їх об рукав.

Рікардо здався. «Ви маєте рацію. Ми не можемо судити. Ми тут не для того, щоб судити».

Стара пані зробила жест — її рука немовби пропливла горизонтально порожнім тунелем. Це означало ціпок овчара, яким він просіює свою отару, визначаючи, хто проходить під ним, а хто — ні. В молитві на Йом-Кіпур, «Унтане токеф», цей образ символізує присуд Бога на наступний рік: хто житиме, а хто помре. Він використувався також у країні зла як свідома пародія, тільки замість сучкуватого пастушого ціпка був стек із блискучої шкіри, і маленькі — надто маленькі, щоб навіть навшпиньки торкнутися цієї блискучої шкіри бодай кінчиками своїх кучерів на маківці, — не мали шансу бути відшмаганими цим стеком. їх убивали на місці.

«То що ж сталося після того, як вас депортували?».

На це та інші його запитання вона відповідала жваво та спритно. Але потім, описавши американського солдата, який «визволив» ті вісімдесят фунтів, що від неї залишилися, вона сказала: «А де були ви під час війни, герр док?..».

«Я був молодий».

«Я теж, — сказала вона. — Молода, закохана. І в Європі».

«Бала-Кінвид».

«Що?».

«Це передмістя Філадельфії».

«Передмістя. Філадельфії». Це прозвучало так скептично, немовби вона сказала: «Собор. У Ватикані».

Рікардо кивнув. «Вони називають це Мейн-Лайн[267]».

«Як мило».

Її тон дратував його.

«Було. Було дуже мило. І мені пощастило, але мені не соромно. Ясно?».

«Гаразд». Вона підняла руки вгору.

Він сказав: «У мене немає пістолета».

«Вам він не потрібен. У вас є камера».

«І що це має означати?».

«Нічого. Не зважайте на мене».

Хотів би він не зважати! Він отримав те, чого бажав. Ще одна касета на полиці, ще один схрон жахів. Інтерв’ю було позаду, але він усе ще не міг заспокоїтися.

«Заздрю чому? Стражданням? Смерті?». Він спробував зімітувати зневажливий сміх одного зі своїх попередніх об’єктів дослідження: «Ха!».

Вперше Рікардо потрапляв у запис не просто як співбесідник з іншого боку камери, й оператор подивився на стару пані, немовби звертаючись за вказівкою чи дозволом повернути камеру й зафіксувати душевне сум’яття професора. Але вона продовжувала пильно й цілком незворушно дивитися в об’єктив. Потім сказала: «Є дві окремі й недоторканні царини. Одна з них — пам’ять».

Рікардо відгукнувся, як у трансі: «А друга?».

Вона не відповіла, й це розлютило доктора. Про що вона не розповідає йому? Про що ніхто з них йому не розповів? Чого бракує в його бібліотеці? Він подумки перебрав імена на полицях. Вони були впорядковані за абеткою, хоча була ще додаткова класифікація за віком, статтю, характером перенесених тортур та типом реакції — від смутку, гніву та ненависті до містичної споглядальності. І все ж таки чогось не вистачало.

І раптом він збагнув: обмеженість бібліотеки пов’язана з тим, що всі опитувані — жертви. А де їхні мучителі? Всю «кухню» цього створеного людиною пекла, з його системами транспортування та винищення, було докладно описано бібліотекарями, які заохочували інформаторів пригадувати найдрібніші пікантні подробиці стосовно цього царства темряви, але не було жодної інформації від володарів цих пекельних сфер. Звісно, існувало виправдане бажання відмовити цим чоловікам або їхнім колегам-жінкам у довірі. Ми не хочемо чути їхніх історій: а раптом виявимо, як вони схожі на нас самих? Крім того, навряд чи ці злочинці були готові до співпраці. Попри те, що свої злочини вони здійснювали завзято і з задоволенням, вони все ж таки усвідомлювали мерзенність своїх дій. Один архілиходій навіть сказав, що це був епізод, який ніколи не випливе назовні. Але він помилявся, і бібліотека мала намір це довести. Можливо, суспільство підвело жертв. Політики їх підвели. Церква їх підвела. Але бібліотекарі не підведуть.

Доктор Рікардо був упевнений, що його реєстр мучеників освячує їх, а його записи історій їхнього життя рятують їх. На жаль, ця бенефіціарка його великодушності не мала такої впевненості. Стара пані не лише відмовилася визнати його доброчинність, а й насмілилася поставити під питання його роль.

«Стережіться, — сказала вона. — Є лише один вирок для тих, хто заглиблюється в заборонені таємниці».

«Не погрожуйте мені».

«Це не погроза. Це пророцтво».

«Ну, подобається це вам чи ні, але ми живемо за доби архівів. Бібліотека існує не для того, щоб досліджувати досвід. Тут досвід існує для того, щоб його досліджували».

Під час цієї тиради стара пані підвелася й захиталася на своїх підборах, що збільшували її зріст до майже п’яти футів, але чоловік, який тримав у руках технологічний ціпок для вимірювання її цінності у новому світі, цього не помітив.

Завершивши, доктор Рікардо залишився на самоті у своїй заповненій сірими циліндрами кімнаті. Камера була вимкнена, пані пішла. Він сів у її крісло, ще тепле, й став дивитися в порожній об’єктив відеокамери. Потім опустив очі й помітив, що ручка крісла продерта аж до набивки — суміші соломи та спресованого волокна. Напевно, хтось із інтерв’юйованих переживав такі муки, що нігтями продірявив м’яку шкіряну поверхню.

У бібліотеки було досить грошей, аби відремонтувати або замінити крісло. Але докторові