Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

«Огорожа була під напругою. Це був подарунок долі. Завжди можна було вбити себе, якщо муки ставали нестерпними. Багато хто скористався цією можливістю».

Доктор Рікардо запалив цигарку й затягнувся. Сам цей процес заколисував, тож він заснув, стулившись у м’яких обрисах крісла, а в голові стали виникати картини батьківського будинку в Бала-Кінвиді під Філадельфією, оточеного колючим дротом і охопленого вогнем. Попіл від цигарки впав на оголену набивку крісла, й невдовзі доктор Рікардо опинився у вогняній арці, але продовжував спати. Полум’я поширювалося. Воно перескочило через шов килимового покриття на підлозі й перекинулося на папери на його столі. Вогонь досяг сховища й видерся на полиці. Циліндричні контейнери деформувалися від жару й стали відкриватися. Магнітні плівки звивалися, як змії у палаючій печері, й слова свідків утікали, й утікали картини, створені їхніми словами. Сторожові вежі, колючий дріт, багаття, від яких чорніло небо, — все це виходило в повітря разом із димом.

В усьому гуртожитку студенти-юристи прокинулися з криками жаху. Їхні сновидіння були спаплюжені, ліжка перетворилися на поховальні вогнища. Вони, хитаючись, вибігали на вулицю в піжамах, прихопивши свої опалені полум’ям книжки.

Нарешті прокинувся і доктор Рікардо, відхаркуючи й відпльовуючи сіре від диму мокротиння. Його дорогоцінні касети, стіна зла, яку він так хотів зберегти, спопелялися прямо на його очах. Він вихоплював те, що міг, але загасити полум’я був не в змозі.

Бібліотекар міг ще врятуватися, але залишалося ще одне питання, яке він усе ж таки мав поставити. Він ухопився за останню касету на полиці — ту, що слугувала чимось на кшталт тримача для книжок, бо секретарка ще не встигла поставити її на належне місце. Касета обпекла пальці, але він втиснув її у відео-магнітофон, шнур якого перетворився на розпечену мідну жилу. І все ж таки прилад працював.

На телеекрані, на тлі полум’я, виникла пані. «Вибачте, — сказала вона, — але чому ви хочете знати?».

Рікардо натиснув на клавішу швидкої перемотки. Зображення розпливлося, а коли він відняв палець, пані на екрані, здавалося, посміхалася й говорила: «Я не думаю, що ви не співчуваєте. Я думаю, що ви заздрите, герр док…».

Він знову натиснув клавішу й залишав на ній свій палець, як йому здалося, цілу вічність. Віднявши палець, він побачив, що вона мовчить, і почув власний голос за кадром: «Заздрю чому? Заздрю стражданням? Заздрю смерті?». Але там, де він очікував почути своє останнє, голосне «Ха!», було лише продовження її мовчання. Можливо, магнітофон був пошкоджений полум’ям, яке здіймалося по шторах. Рікардо почув сирени.

Раптом пані відповіла: «Так, заздрите».

«Чому?».

«Заздрите Голокосту».

У своєму маренні Рікардо запитував себе, чи є пожежі долею всіх бібліотек. Спочатку була Александрійська бібліотека, сховище мудрості стародавнього світу, а тепер Бібліотека Молоха, яка містила те, що її хранитель щиро вважав мудрістю сучасного світу. Можливо, виникла в нього шалена думка, ця доля є не такою вже неприродною, бо Молох був богом вогню, якому зазвичай приносили в жертву дітей. Молох, господар Геєнни, жив поза Єрусалимом, по суті, в долині проклятих, назавжди вигнаний із Небесного міста.

Рікардо хотів відповісти мерехтливому екрану, але пані його випередила.

«Заздрите тому, що ми маємо причину для ненависті. Заздрите трагедії, бо ваше життя — це не чарльстон. Заздрите народові, який відмовляється підкорюватися тим неподобствам, що його оточують. Заздрите тим, хто зберіг відданість порушеному завіту. Заздрите священному. Ось ви й маєте, герр докторе, тож насолоджуйтеся!».

«Не розумію».

«Бідний професоре. Знаєте, ці вбивці теж нас ніколи не розуміли. “Як?” — питали вони себе, — як ці люди можуть дивитися нам прямо в очі? Як вони можуть так опиратися, незважаючи на всі наші покарання?” А вони, до речі, були хитромудрі: вони знали, що для громади це було не лише тілесне покарання, а й душевний біль від вимушеного визнання того, що звірі на кшталт них створені з такої самої брутальної плоті, що й ми, і дихають тим самим огидним повітрям. Але саме від цього ставало легше. Ми знали, що дивимося на Бога».

«Звідки ви це знали?».

«Бо Бог створений за образом людини. Ми зустрічали Його з давніх-давен — в Іспанії, Римі, Єгипті та в більш пристойних місцях. Ми бачили Його в пальті та котелку, коли Він пірнав у Вайтхол. Бачили Його і в Вашингтоні. Насправді Він скрізь, але тільки ми можемо Його впізнати, бо ми старі друзі. Ми знаємо Його історію».

«Можете…».

«Звісно, я можу вас із Ним познайомити. А тепер, дорогий приятелю, приготуйтеся зустрітися зі своїм творцем, бо ті, хто вступають у святая святих, приречені згоріти. Я ж вам говорила. Я говорила — є дві недоторканні царини».

Це було воно. Саме заради того, щоб це почути, він запустив цю відеокасету. Це був той урок, задля засвоєння якого він ризикував жертвопринесенням самого себе. «Що це за царини?» — пролунав його крик на плівці, тимчасом як вогонь уже лизав його ступні й гриз його коліна — нерухомі, немов прив’язані до стовпа.

Екран уже почав плавитися від жару, але зображення не зникало. «Я ж вам казала. Одна з них — пам’ять».

«А друга? Друга, прошу! Друга!».

«Теологія», — відповіла пані.

Переклад Наталі Комарової

Мішель Герман

(нар. 1955)

Мішель Герман народилася в Брукліні, навчалася в Бруклінському коледжі та на Айовському письменницькому семінарі, де отримала стипендію Джеймса Міченера. Її оповідання з’являлися в таких журналах, як North American Review і Story Quarterly, а також в антології Twenty under Thirty. Оповідання «Ауслендер» включено до її