Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

Ауслендер

Спочатку перекладачка Ауслендер відчувала задоволення. Цілу хвилину вона здивовано слухала, аж поки додзвонювач (румун, як вона здогадалася за першими словами його похвали) не зробив паузу, щоб набрати повітря, давши їй можливість подякувати.

«Ні-ні, — сказав він. — Це я маю дякувати вам та ще й вибачитися за те, що турбую вас удома. Звісно, я розумів, що це вкрай безцеремонно, і зізнаюся — довго вагався, перш ніж зателефонувати. І все ж таки не зміг утриматися. Коли я прочитав інформацію про авторів і виявив, що ви “живете та працюєте в Нью-Йорку”, то сприйняв це як величезну удачу. Маю сказати — я був здивований, що ваш номер так легко отримати у довідковій».

Ауслендер розсміялася. «Я ніколи не вважала за потрібне тримати свій номер у секреті. Я, власне, не з тієї категорії, щоб на мене напосідали зі своїми дзвінками захоплені читачі».

«Ви надто скромні, — сказав румун. Він говорив хриплим голосом, але з певного делікатністю, немовби пошепки. — Ваше есе — це справді щось! Така проникливість! Ваше розуміння процесу перекладу поезії — воно повне, абсолютне».

«Це дуже люб’язно з вашого боку», — сказала Ауслендер. Вона починала тремтіти — дзвінок заскочив її тієї миті, коли вона збиралася зануритися в ванну, й вона пошкодувала, що не прихопила рушника, коли побігла до телефону.

«Запевняю вас — це не люб’язність, — заперечив румун. — Ваша праця дуже сильно мене вразила. Адже так важко писати про такі речі з майстерністю, чарівністю, не кажучи вже про розумність. Мені здається, що ви самі є поеткою».

«Ні, насправді ні, — сказала Ауслендер. В неї вже почали стукотіти зуби. — Ви не можете зачекати хвилинку?». Вона поклала слухавку й перелізла через ліжко, щоб зачинити вікно. По той бік маленького подвір’я за кухонним столом, поклавши на нього руку, самотньо сидів чоловік. Він подивився вгору, на Ауслендер, і вона якусь мить теж дивилася на нього, аж поки не згадала, що вона гола. Вона смикнула за мотузку, спускаючи бамбукову шторку, й помітила, що чоловік підняв руку в повільному, невиразному вітанні.

«О, я, мабуть, вас від чогось відриваю?» — сказав румун, коли вона повернулася до телефону.

«Ні-ні, — Ауслендер притиснула слухавку плечем, риючись у купі одягу на підлозі. Видобула фланелеву сорочку й натягнула її на себе. — Насправді дуже мило з вашого боку, що ви зателефонували».

«Мило з мого боку? Ні, аж ніяк, — він ледь не задихався. — Ваше есе — надзвичайне. Просто блискуче, я би сказав».

«Бог мій», — сказала Ауслендер. Вона сиділа на ліжку, зануривши ноги в безладну купу сорочок, джинсів і светрів.

«Чудова робота. Глибока. Я не перебільшую».

Вона почала відчувати ніяковість. «Ви надто люб’язні, — пробурмотіла вона й швидко, не чекаючи на нові заперечення, додала — Скажіть, а як ви натрапили на це есе?».

«О! — він засміявся напруженим, пронизливим сміхом. — Я читаю все. Все. Я не вилажу із зали періодики в бібліотеці. Я стежу за всім. Щоквартальники, наукові часописи — мене все захоплює, надзвичайно. І зізнаюся також, що особливо мене цікавить переклад».

«Це, мабуть, університетська бібліотека?».

«Господи! Як нечемно з мого боку!». Почувся глухий удар, і Ауслендер здогадалася, що він стукнув себе кулаком по чолу. «Я дуже вибачаюся — я не представився належним чином. Мене звуть Петру Віореску. Я студент — студент-магістрант Колумбійського університету».

Ауслендер посміхнулася в телефон. Вона мала рацію: румун. «Що ж, містере Віореску, я вдячна вам за компліменти. Було дуже люб’язно з вашого боку зателефонувати мені».

Відповіддю на це була тиша. Ауслендер почекала, але співбесідник продовжував мовчати. Вона вже почала відчувати незручність, коли він відкашлявся й ще більш тихим голосом сказав: «Міс Ауслендер, я аж ніяк не хочу здатися агресивним, але чи можливо… чи можемо ми зустрітися?».

«Зустрітися?».

«Так. Розумієте, я маю на увазі робочу зустріч. Або краще сказати — зустріч для обговорення можливості… можливості роботи. — Він говорив швидко, з якоюсь нервовою ноткою в голосі. — У своєму есе ви пишете про проблеми перекладу деяких зразків досить розпливчастої, асоціативної поезії, написаної романськими мовами, — про необхідний для такої роботи легкий, шанобливий дотик».

«Так», — сказала Ауслендер, цього разу обережно.

«У вас цей дотик є, звичайно».

«Сподіваюся», — сказала вона.

«Ви навіть згадали — окремо згадали — певне число сучасних румунських поетів. Для мене це було величезною несподіванкою і приємністю. Я маю додати, що я сам румун».

«Так».

«У вашій біографічній довідці є інформація, що ви вільно володієте дев’ятьма мовами. На підставі ваших зауважень у другому виданні есе я припускаю, що однією з них є моя мова».

«Ваше припущення є слушним».

«І вам відомо чимало румунської поезії».

«Чимало? Не знаю, містере Віореску».

«Я вам уже трохи набрид, так? — він знову вичавив із себе свій дивний сміх. — Будь ласка, потерпіть мене ще хвилинку. Ви вже перекладали щось із румунської?».

Ну звісно, подумала Ауслендер, своєю чергою тихо ляснувши себе по чолу. Поет! «Щось перекладала», — відповіла вона. Ще один студент-поет. Найімовірніше — дуже поганий. Не публікувався — це самозрозуміло. Вона зітхнула. Марнославство! Лише воно не дозволило їй зрозуміти все це раніше.

«Я так і думав. Я був би вкрай вдячний вам, якби ви погодилися зустрітися зі мною, щоб обговорити один проект, який я задумав».

«Боюся, що я дуже зайнята», — сказала Ауслендер.

«Повірте, я