Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

«Так, добре, але боюся, що навіть стільки не зможу викроїти».

«Будь ласка, — сказав він. — Можливо, вистачить і десяти-п’ятнадцяти хвилин».

Вона роздратувалася: «Ви, сподіваюся, розумієте, що навіть не згадали про характер цього проекту».

«О, зараз це неможливо». І тут вона помітила, що він справді розмовляє пошепки. Завжди якийсь театр із цими поетами! «Не те щоб я робив із цього якусь таємницю, повірте, — продовжував він. — Я просто не можу зараз вільно говорити. Але якби ви змогли приділити мені кілька хвилин…».

«Мені шкода», — сказала вона.

«Будь ласка!».

Вона почула в цьому благанні не те щоб відчай — це було не зовсім так. Але безперечно, подумала вона, було в ньому щось близьке до цього. Розпач? О, дурниці, сказала вона собі. Фантазії. Надто багато любовних романів вона вичитувала останнім часом. Разом із цією думкою раптово виникло гостре відчуття жалю до себе. Вона збрехала, коли послалася на зайнятість. З початку осені в неї не було справжньої роботи, їй доводилось перебиватися роботою позаштатного коректора — каторжною, нудною: романи про кохання, науково-популярна література, посібники з догляду за кімнатними рослинами, біографії рок-зірок… Але все це, звісно, було неважливо. Незалежно від своєї зайнятості вона мала повне право сказати «ні». Вона й раніше відповідала відмовою на такі прохання, безліч разів. На ті зворушливі листи, що пересилалися їй редакціями часописів або видавцями й містили прохання до неї перекласти рукопис «у розрахунку на можливу вигоду» (ці молоді поети писали листи, схожі на оголошення в Writers’ Market[268]!), вона завжди відповідала без щонайменших труднощів. Але, звичайно, написати коротку записку з вибаченнями легше, ніж ввічливо збутися когось по телефону. І все ж таки тут треба було сказати «ні», і сказати так твердо, щоб стало ясно — обговорення завершено.

Віореску знову замовк. Певна маніпуляція. Ауслендер похмуро розмірковувала. Він намагається викликати в неї відчуття провини. А за що вона має відчувати себе винною? Хіба її чуйність є загальним надбанням? Що він собі думає? Що есе, опубліковане в часописі «Метафраза», робить із неї знаменитість, яка може займатися доброчинністю?

«Я гадаю, що ваш намір — спробувати переконати мене зробити переклад якогось рукопису, — сказала вона. — По-перше, мушу вам сказати, що мої послуги коштують досить дорого. Крім того, ви прочитали лише одне-єдине есе, присвячене методам перекладу, й на його підставі ви не можете зробити жодних висновків щодо моїх перекладацьких здібностей».

«Навпаки, — сказав він. — Я прочитав дві перекладені вами книжки, одну з італійської, другу з португальської, а також феноменальну добірку поезій в одному щоквартальнику, перекладену з німецької. Вибачте, що не згадав про це раніше. Виправдатися можу лише тим, що побоювався ваших запитань про мої мотиви, про щирість моїх похвал. Стільки лестощів, ви ж розумієте… Але запевняю вас — я абсолютно щирий. Мої розвідки були не такими ретельними й вичерпними, як могли би бути, — адже мій час обмежений через моє власне навчання, розумієте… Але я впевнений, що побачив достатньо ваших робіт, аби переконатися, що це найвищий рівень. Я дуже добре знаю, що найчудовіший вірш може втратити всю свою чарівність в руках недолугого перекладача. А всі без винятку ваші роботи, які я прочитав, були найвищого ґатунку».

Ауслендер, ошелешена, роздратовано обсмикнула пошарпану манжету своєї сорочки.

«І я, звичайно, сподіваюся заплатити вам стільки, скільки ви звикли отримувати. Мене навряд чи можна назвати заможним — я ж студент. “Незалежно-бідний” — так би я схарактеризував своє фінансове становище. (І знову цей дивний смішок). Але це для мене, безперечно, важлива річ, це не розкіш».

Ауслендер все ще не могла придумати, що сказати. Вона подивилася навколо, на безлад у своїй спальні — крихітному квадраті, захаращеному одягом, паперами та книжками, складеними в ризиковані вежі; потім через двері — на кухню, де стояла на своїх присадкуватих левових лапах наповнена ванна. Вода, мабуть, вже геть холодна.

«Гаразд, — сказала вона нарешті. — Я зустрінуся з вами. Але лише на півгодини, не більше. Це зрозуміло?». Навіть вимовляючи ці застережні слова, вона почувалася незручно, їй було соромно за себе. Але він не образився. «Чудово, — сказав він. — Чудово». Вона приготувалася почути радісні вигуки, але в його голосі не відчувалося ні тріумфу, ні полегшення — здавалося, він на щось відволікся, голос пролунав якось віддалено. Ауслендер раптом чітко уявила собі, як він думає: «Так, це владнали. Тепер до іншого».

Вони домовилися про час і місце, й Ауслендер (із полегшенням від завершення розмови) поклала слухавку й пішла на кухню. Вода у ванні і справді геть охолола. Випустивши трохи води й дивлячись, як із крана струмить і парує новий гарячий потік, вона вирішила викинути румуна з голови. Тональність бесіди залишила в неї якесь тривожне відчуття, але з цим уже нічого не можна було зробити. Досить скоро стане ясно, у що вона вплуталася. Вона, поза сумнівом, пошкодує, це і так вже зрозуміло, їй здавалося, що вона завжди вплутується в щось таке, про що потім напевно шкодуватиме.

Правду кажучи, у свої тридцять чотири роки Ауслендер не мала серйозних підстав скаржитися на своє життя. Попри всі її дрібні прорахунки, всі швидкоплинні похибки в судженнях, які лише доводили їй, що треба більше прислуховуватися до власної інтуїції, в її житті зрештою не було нічого такого, що справді порушувало б ту сталу рівновагу, якої вона досягла. Вона вже десять років мешкала в тій самій квартирці в Грінвіч-Вілліджі, мала кілька друзів, яким довіряла і які не надмірно претендували на її час або настрій; вона мала роботу, яка їй подобалася і в якій вона досягла чималих успіхів. Ця робота, зокрема, була для неї справжнім джерелом задоволення; і однак це була не та робота, якою вона збиралася займатися. Вона починала як поетка, причому, як сама вважала, поетка непогана. Незважаючи на це, вже в перший рік навчання в коледжі вона знала, що ніколи не стане дуже гарною поеткою. Навіть тоді вона вже могла сказати, в чому відмінність між справжніми поетами й тими, хто лише грається в це заради розваги. Поезія як самоаналіз чи катарсис була не для неї (не досить для неї), і,