Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

Рішення зробити кар’єру, ставши перекладачем творчості інших, кращих поетів, прийшло майже само собою: вона виявила, що рухалася в цьому напрямку постійно, протягом років, немовби навмисно. Ще в п’ятому класі помітила, що їй легко даються мови: уроки івриту, на яких наполягав батько, були дитячою забавою, задоволенням; їдишем, яким розмовляли вдома, вона сама навчилася читати й писати. У сьомому, восьмому, дев’ятому класах вона вивчила французьку, поглинаючи довгі переліки слів так, немов жадала цього всю свою юність. У тому віці вона сприймала це як належне, й лише пізніше дізналася, що хист до мов вважається талантом, особливим даром. Коли їй виповнилося шістнадцять, вона вже цілком вільно володіла французькою, івритом, їдишем та іспанською. У вісімнадцять додала до них німецьку та італійську, а на момент закінчення школи опанувала ще й португальську, румунську й російську. Вона усвідомлювала, що рішення стати перекладачкою було певним компромісом між прагненнями та обдарованістю, але цей компроміс її задовольняв.

Вона знала свої межі. Це, вважала Ауслендер, було її найкращою рисою. Вона не мала ілюзій щодо себе й тому не розчаровувалася в собі. Завжди знала, як має поводитися. Наприклад, усвідомлювала, що не є красунею, але була задоволена своєю зовнішністю — безперечно, непоганою («для моїх цілей», сказала вона колишньому коханцю, художнику, який цікавився вголос, чи вона колись сумувала через те, що не належить до «більш шаблонного типу жіночої привабливості»). Коли вона докладала хоча б трохи зусиль, то виглядала цілком привабливо — одягнена охайно, хоч і ексцентрично, солідна, «непохитна циганка», за словами художника. Її неслухняне чорне волосся та брови, широке чоло та видатний ніс, її гарна постава (на ній, разом із уроками івриту, наполягав батько) — все це справляло враження. Фігура в неї, як сказав їй інший колишній коханець, була як у російської селянки. Він мав на увазі її сильні ноги та широкі плечі і стегна. Така точка зору їй сподобалася (хоча сам чоловік зрештою — ні: він був біохіміком, і йому дуже бракувало фантазії — його незворушність, яку вона спочатку сприймала як чарівний спокій, вже за кілька місяців стала її гнітити). Вона знала, що належить до того типу жінок, про яких інші жінки кажуть чоловікам: «Вона справді дуже вражає, тобі не здається?». А чоловіки знизують плечима і погоджуються, навіть не поглянувши на неї як слід, просто щоб не сперечатися. І все ж таки існував певний різновид чоловіків, здатних оцінити саме її особливу привабливість. Це були чоловіки, переважно старші за неї років на десять, розумні та добропорядні, зі схильністю до сумних роздумів і навіть до похмурості, з кмітливістю, що зводилася нанівець самокритичністю. В будь-якому разі Ауслендер не була «на продаж». Вона не мала бажання конкурувати зі стрункими та жвавими білявими або ефектними чорнявими красунями, які, мов яскраві стрічки, були вплетені в міську юрбу — сліпучо гарненькі й вічно нудьгуючі та самотні. Ауслендер спостерігала за ними на презентаціях книжок і вечірках, у кав’ярнях, ресторанах і барах Вілліджа й підслуховувала їхні розмови зі слабкою цікавістю: йшлося про певне полювання, вона звідусіль чула про брак пристойних чоловіків. Сама Ауслендер не була самотньою й ніколи не нудьгувала. Їй подобалося, щоб поруч був чоловік, і нерідко так і було, але найзручніше їй було самій, і вона відчувала дискомфорт, коли той чи інший чоловік починав брати надто активну участь у її справах. Її дратувало, коли чоловік (хоч би і коханий) нишпорив у її речах, гримів посудом у шафках, рився у її книжках, варив макарони на її кухні, сідав у її робоче крісло.

Бойфренди Ауслендер (це слово здавалося їй смішним, коли йшлося про чоловіків за сорок років, хоча самим їм воно, схоже, подобалося) завжди починали з висловлення захоплення її «незалежністю» та «самодостатністю». Пізніше вони звинувачували її у «страху перед зобов’язаннями», «манії незалежності». Її останній роман, із поетом на прізвище Фаррел (дуже добрий поет, чия творчість викликала в неї справжнє захоплення, і поки що перший і єдиний поет, з яким у неї були подібні стосунки), тривав майже рік і зрештою розчинився в низці ущипливих перепалок: він називав її негнучкою й холодною, вона його — інфантильним і хворобливо залежним. Все завершилося тим, що вона переспала з одним молодим романістом, якого зустріла в Єврейському культурному центрі на 92-й вулиці, і легковажно дозволила Фаррелу дізнатися про це. Той напився і став оскаженіло кричати на неї і молотити кулаками по холодильнику та ванні, а потім жбурнув пляшку з шампунем у кімнату; пластик луснув, і блідо-помаранчеві бризки заляпали стіни. З німим подивом, затамувавши подих від страху, вона дивилася, як він у шаленстві, зі звірячим ревом гасає її кухнею. Врешті-решт вона залишила квартиру, грюкнувши дверима, а коли за півтори години повернулася, він спав на підлозі її спальні, згорнувшись равликом серед її одягу. Всю ніч вона протремтіла без сну за своїм робочим столом, а вранці, прокинувшись, він лише кивнув їй, сказав «Ну, гаразд» і пішов.

Відтоді вона його не бачила (минуло вже п’ять тижнів) і виявила, що скучила за ним. Це вже само по собі було неприємно. Якщо він пішов, то нехай — туди й дорога. Вона прагнула ясності, двозначність її дратувала. Вони не підходять одне одному, говорила вона собі. Фаррел такий вибагливий, і чого він, зрештою, від неї хоче? Щоб вона була не такою, як вона є? Він потребував постійної уваги, а вона не могла йому її дати. Проте не можна було знехтувати тим фактом, що він їй подобався. Навіть більше, ніж подобався, — вона кохала його сильніше, ніж будь-кого за багато років, можливо, навіть за все життя. Вона не могла навіть точно сказати, навіщо переспала з тим молодим письменником — хіба що тому, що мала відчуття, немовби задихається. Їй треба було якось вирватися, якось усе перетрусити. Але все ж таки від спілкування з Фаррелом вона отримувала чимале задоволення, поки не почалися їхні бойовища. Цей цикл задоволення й незадоволення повторювався знову й знову. Подекуди Ауслендер мимоволі замислювалася: чи не обирає вона просто не тих чоловіків? Якщо послухати інших жінок, більшість чоловіків бояться залежності. Її подруга Делія, драматургиня, зізнавалася їй, що чоловік, з яким вона зустрічається останні два роки, постійно скаржиться, що відчуває себе в пастці. «Він каже, що хоче бути разом, а