Читати книгу - "Хребет Дракона, Кевін Джеймс Андерсон"

Тон поглядом простежив за сяючими буквами, що розлилися по землі.

— Облога тривала два століття, місто захиріло і перестало існувати. В останній битві жителі міста випустили магію з колодязя — резервуара в осерді міста.

— І що сталося? — запитала Елліель.

— Місто загинуло. Цей літопис написав один із останніх Лютих, який вижив, після того як багато їх загинуло, а решта втекли. Деякі Люті занурилися в магічний сон у горах. Це явно було вже наприкінці воєн.

Шадрі шкодувала, що вчасно не подумала витягти свій записник і записати всі ті слова, що їх читав Тон. Колись, можливо, вона матиме час перекласти всю хроніку з його допомогою. Він міг би навчити її мови Лютих. Ще так багато всього треба зробити і дізнатися!

Тон повернув кристал Шадрі, і Елліель перев’язала його передпліччя, хоча рана вже майже загоїлася. Хоробра заговорила тихо, схилившись до його блідого обличчя.

— Ти сам брав у цьому участь?

Він похитав головою.

— Ні, ці події сталися давно, але значно пізніше від того, коли мене поховали під горами, де лежить дракон.

— А чому тебе хтось туди запроторив? — домагалася Шадрі. — Це була тюрма чи ти був таємною зброєю? Для застосування на крайній випадок?

— Таємною зброєю? — Думка, здавалося, його здивувала. — Мені потрібно це з’ясувати, — сказав він. — Але можливо, що ми вже запізнилися.

68

Її крихітка-ска летіла ввись, ширяючи на вітрах, нестримно радіючи свободі вільного польоту. Небо — це ціле королівство, і молода пташка-рептилія хотіла всього його дослідити через свій зв’язок із Ґлік, зв’язок частково сердечний, а частково магічний.

Знову відчувши свою цілісність, дівчина перейняла у своєї пташки те саме відчуття дива від погляду на пагорби і гори, рівнини та ріки, чисті озера, навіть старі бойові шрами від воєн Лютих. Вони поєдналися. Початок є кінцем є початком.

Тепер, покинувши гори, Ґлік стояла на вкритій травою рівнині, упершись руками в боки, обличчя звернене вгору, і просто дивилася на маленьку цяточку, якою була Арі — її нова дорогоцінна супутниця. Істота темно-синього кольору ширяла відкритими просторами й нічого не боялася, проте ніколи не зникала з поля зору. Ґлік знала, що Арі її не залишить. Зв’язка дружби могла розтягнутися, ставши довгою й тонкою, однак ска залишиться з’єднаною зі своєю людською партнеркою і завжди повертатиметься.

Дівчина й сама могла відчути радість Арі, коли та ковтала літаючих жуків на обід. Ґлік сміялася, бігаючи далеко внизу серед буяння трав і високих будяків. Вона не могла бачити безпосередньо очима пташки-рептилії, проте, коли Арі повернулась, легенько сівши на її плече, Ґлік могла переглянути зображення в комірці «сльоза матері». А поки їй залишалося просто уявляти, що бачить її партнерка.

Такої красивої пташки, як Арі, Ґлік ще ніколи не бачила, хоча всі Утауки думали так про своїх супутників. Її темно-сині лусочки мерехтіли проти сонця, наче сапфіри, а на тлі лусочок оперення було довгим і пухким, таким же ніжним, як материнський поцілунок і колір чистого неба. Коли Ґлік уперше взяла в руки пташеня, вона подумала, що Арі — жива коштовність...

Під час спуску зі скелястих гір Ґлік загорнула яйце у складки тканини біля грудей. Вона спускалася стрімкими скелями, знаходячи опори для рук, уступи і нарешті вузьку козячу стежинку, що привела її до річки, яка текла в ущелині внизу. Усю дорогу інші ска кружляли над її головою, спостерігаючи, схвалюючи.

Багато разів Ґлік мало не зірвалася вниз, проте знаменита удача Утауків не схибила, як і її видіння. Вона інстинктивно знала, куди йти. Нарешті, зберігши яйце цілим, вона дісталася річки на дні ущелини, де й зупинилася на відпочинок. Дівчина вийняла врятоване яйце, зачарована ним, і з полегшенням побачила, що воно не пошкоджене, живе та повне сили...

Задрімавши біля маленького вогнища, Ґлік раптом відчула сплеск хвилювання, наче іскри закружляли у повітрі та в її думках. Немов вдоволена тим, що нарешті опинилася в спокійному місці, укрита плямами шкіряста оболонка тріснула. Ґлік припала до яйця, посунувши його ближче до тепла вогнища, і ідеальним колом виклала камінці довкруж нього. Вона спостерігала, як тонкі чорні тріщинки розходяться по оболонці, аж поки не показалася вузька синя мордочка крихітки-ска.

Обережно і трепетно Ґлік простягнула руку, щоб торкнутися голови пташеняти, — й одразу, інтуїтивно, вже знала ім’я свого ска. Помітивши зусилля Арі вибратися з округлої тюрми, Ґлік спробувала допомогти новонародженій ска, проте у себе в розумі відчула заборону так чинити. Арі не хотіла її допомоги; ска повинна була зробити це сама, тож Ґлік дала їй таку можливість, спостерігаючи за намаганнями прекрасної пташки-рептилії розсунути оболонку, аж поки зрештою не з’явилося тендітне і о-таке-досконале створіння.

Ґлік відчула, що в неї закрутилася голова, і перед нею постало яскраве видіння: старий Орі, виблискуючи своїм червоним оперенням, сидить на сухому дереві біля її багаття, схвально киваючи головою. Старий ска розкинув червоні крила і зірвався в повітря, достоту так, як він востаннє полетів у піщану бурю. Видиво замерехтіло, а потім розбилося на тисячі іскристих уламків. Ґлік відчула радість, що вона знову побачила свого старого супутника, але водночас на серці в неї було важко. Коли у її видінні Орі полетів геть, дівчина подумала, що більше ніколи не побачить червоного ска.

Тепер увесь світ дівчини наповнився Арі, яка прийшла в нього. Відчувши, що тепер маленька синя пташка-рептилія дозволить себе торкнутися, Ґлік підняла крихітну ска, люляючи її в складених долонях, даючи мокрому оперенню висохнути поруч із теплом вогню. Сапфірова ска розпростерла крихітні крильця і струснула блідо-синім пір’ям. З першої миті, як Арі потягнулася, Ґлік відчула, що ломота і біль зникають у її власних змучених м’язах. Вона тримала новонароджену ска, зазирала в її грановані очі, а Арі зазирала в її. Сердечний зв’язок був схожий на ланцюг, створений із пелюсток квітів і заліза, м’який, красивий і неймовірно міцний.

Далеко над головою в нічному небі Ґлік чула пронизливі крики інших ска. Вони слідували за нею, спостерігаючи, але