Читати книгу - "Спалах, Ендрю Вебстер"

Тим часом квадроцикл із хлопцем у сірій бандані, ну для перукаря у сірій, промчав так близько до катера, що дівчина, з пляшкою в руці, раптом шубовснула з палуби у воду. Чи то хвиля вдарила в бік і катер сіпнувся, чи вітер збив її з ніг – Святослав, хоча й спостерігав усе на власні очі, так і не зрозумів. «Можливо, знепритомніла,» – подумав він. Якщо так, доведеться викликати рятувальників, бо ситуація могла закінчитися трагічно. Але...

– Але не закінчиться, – промовив Святослав уголос, – так, спалаху, вона не загине. Бо якби інакше, ти б мені вже весь світ вималював аквареллю.

Уперше за весь час, відколи він отримав цей дар, Святославові по-справжньому сподобалося, що він у нього є. Нарешті перукар відчув його справжню силу, і це принесло йому дивне, майже тріумфальне відчуття.

Один із хлопців стрибнув за дівчиною у воду, а інший почав спускати сходи, щоб вони могли піднятися назад. Тим часом на телефоні з’явилось третє сповіщення: дзвінок від номера з кодом 097 (Київстар). Святослав не впізнав цей номер, і єдине, що спало на думку – це слідчий Олійник Марян.

На хвильку, відставивши телефон він поглянув у дзеркало заднього виду, спочатку в ліве, потім у праве. Після цього ще раз озирнувся. В такий час, в будній день і поза сезоном, люди таки снували лише у кафе. Святослав з полегшенням видихнув.

Тим часом дівчина з хлопцем уже підіймалися на палубу, а з каюти вийшла ще одна особа – дівча, набагато меншого зросту, ніж перша. У руках вона тримала рушники. Святослав навіть звідси помітив, як пара, що вибралася з води, тремтіла від холоду. Рушники були цілком доречними в цій ситуації.

Наступні чотири дзвінки належали Соні, усі зроблені пізно ввечері, а останній – за десять хвилин до опівночі. Вона теж, мабуть, сподівалася, що я ще з’явлюся в мережі, так само як і Віктор. Найімовірніше, сьогодні вона на роботу не пішла, а вночі, швидше за все, не зімкнула ока. Святослав знав її надто добре, і йому було боляче усвідомлювати, що зараз завдає їй стільки страждань.

Тим часом хлопець на квадроциклі під'їхав до катера і почав про щось розмовляти з компанією, що куталась у рушники. Святослав задумався, чи не вибачався він перед ними. Дішла черга і до «СМС». Одне з них, як і очікувалося, надіслала Соня. Святослав навіть не міг уявити, що такого повідомлення могло б не бути – це б шокувало його до глибини душі. Натомість друге повідомлення була від Степана, і ось це справді здивувало. Здавалося, що вони вчора вже обмінялися всіма словами, які тільки могли сказати одне одному. Проте Святослав вирішив почати з повідомлення від Соні.

«Святославе, повернися, я все усвідомила. Я була неправа, то все моя матір. Благаю, повернися й забери мене з собою. Я готова жити там, де ти захочеш. Пробач мене, тільки не залишай. Я без тебе не зможу. Прошу тебе, коханий, прости мене, Святославчику. Будь ласка, не кидай мене.

Степан сказав, що ти заїжджав до нього, і що твоє рішення остаточне. Він, мабуть, знає тебе краще за мене. Я навіть уявити не могла, що ти здатен на такий крок. Пробач мені, будь ласка. Я благаю, передзвони. Дай мені ще один шанс, хоча б одну останню розмову. Дуже тебе прошу, і дуже тебе люблю.»

Читати таке Святославу було водночас і боляче, і приємно. Болісно, бо він знав, що більше ніколи не побачить її, навіть не почує її голосу. Але приємно, бо вона справді його кохає. Кохає!

А тим часом на воді, здається, назріла сварка. Хлопці з палуби почали кидати напівпорожні пляшки у квадроцикліста. Схоже, вони, на відміну від Святослава, тому, хто був мішенню, зовсім не вірили. Тепер Святослав почав здогадуватися, чому написав Степан.

«Вибач, що розповів Соні, що ти заїжджав до мене. Ти знаєш, я поважаю її, як і тебе. Хорошої тобі дороги та нового життя. Бувай».

Щось подібне Святослав і очікував. У Васильовича завжди була звичка зробити все як треба, а потім ще й вибачитися за це.

Перукар перевів погляд на Дніпро. Катер і квадроцикл нарешті роз'їхалися в різні боки, кожен своєю дорогою. Після цього він знову опустив очі на повідомлення від Степана.

– Бувай, – тихо промовив Святослав, обхопив голову руками й закрив очі.– Бувайте...