Читати книгу - "Дім для Пенсі, Анна Лерой"

Фалетанотіс приживається в неї вдома навіть занадто швидко. Не минає й кількох тижнів, як Пенсі починає здаватися, що цей тихий здоровань завжди жив у гостьовій кімнаті. І це відчувається природньо, навіть занадто. Але вона — лише одна з тих, хто потрапив під його дивний вплив.

«Як ти це робиш?» — злиться Пенсі, коли чергова сусідка підморгує Фалетанотісу і потягує йому загорнуту в чисту ганчірку свіжу солодку булку. Руїнник бере запропоноване обережно, дякує, але ніколи не з'їдає. Очевидно побоюється, хоча їжу, приготовлену Пенсі, їсть і добавку просить.

Ясна річ, що в усьому винуваті дейд. Якщо спостерігати досить довго, то стає зрозумілим, що сам Фалетанотіс ніколи не робить нічого, що йому не хочеться або що складно для нього. Просто якось так виходить: він першим відчуває, коли починає вередувати Кейра, знає, з чим приходять сусіди, обирає найсвіжіші продукти на ринку і йде за мить до того, як Пенсі розуміє, що хоче залишитися на самоті. Іноді він настільки зручний у спілкуванні, що стає страшно.

Слава предкам, що в цього чудовиська є і слабкі сторони. Звісно, Пенсі не впевнена, чи вийшло б у неї так само «читати» того ж Халіса. Але з Фалетанотісом це можливо — по його словах і діях. Люди йому подобаються, і водночас він їх обходить стороною, друге, найімовірніше, через зіткнення з Тоннором. 

Про інших руїнників він говорить мало, відмовляється говорити, а про себе розповідає лише те, як подорожував та що бачив. І останнє — найцінніше. У цих знаннях — про світ, про життя лісів і гір, про дивності та тварин, про такі місця, куди ще не дійшли люди, — Пенсі готова загубитися. Тому вона щовечора чекає слушного часу, щоб заварити чай зі шматочками фруктів і влаштуватися в м'якому кріслі біля каміну. От тільки раніше вона брала з собою книжку, а зараз захоплено слухає Фалетанотіса.

Руїнник не одразу розповідає, чому прийшов саме в її дім, не одразу розказує, про що домовився зі старійшинами. Так само як сама Пенсі стежила за непроханим гостем і ходила за ним хвостом, так і той придивлявся, звикав і, нарешті, став довіряти.

— Я не можу їм допомогти. Їм потрібні інші. Але й привести до тих, старших, не можу. Давно ні з ким не бачився, — Фалетанотіс хитає головою і з подвійними зусиллями береться згрібати лопатою свіжовипавший сніг. — Та людина, що тримала мене у клітці та катувала мене...

— Тоннор, — Пенсі промовляє це ім'я з вигуком: вона забралася на дах і зчищає звідти всюдисущий сніг.

— Так. Він. Мої дейд не такі гострі. Я не дуже добре розпізнаю здалеку. Думав, свої. Не підготувався.

— О це ти помилився! Як так трапилось?

— Мисливці, — зітхає Фалетанотіс. — З'явилися. І все стало не так. Для мене.

— Це ще чому? — Пенсі звішується з даху, щоб краще його бачити.

— Через сому. Дрібні частинки залишаються в будівлях досить довго. Їх можна вдихати, носити на собі. Сома залишилася в каренах і... дивностях, так. Але мисливці п'ють, їдять, одягають крихти соми. Це збиває мене з пантелику, — морщиться руїнник. — Сома накопичується на мисливцях і в них. Іноді це навіть добре — здоров'я краще. Але багато — некорисно.

— Наскільки некорисно? — уточнює, посерйознішавши, Пенсі. Фалетанотіс навіть відставляє лопату вбік, щось подумки рахуючи.

— Якщо багато і по частинах, то людина буде довго хворіти. У кожного по-різному. Але якщо багато й одразу, то людина точно помре нехорошою смертю. Ніхто б із людей не зміг би вижити в тому світі — до Елерського згасання і ширхі. Навіть мені було б складно...

— У ваших містах ця сома є? — уточнює Пенсі.

— У давно забутих і закинутих майже немає. У закритих приміщеннях — так, імовірно. А що? — тут же реагує на зміну її настрою руїнник. Пенсі лише хитає головою: вона щойно дізналася, чому у Крижаному місті померли хлопці з її загону та Каравер. Напевно, вони взяли більшу частину цієї соми на себе, бо першими впали у діру. А їй, як найлегшій у загоні, або дісталося менше, або ж щось захистило її. Наприклад, відерс.

— А може відерс захистити людину?

— Відерс — накопичувач соми, — хмикає руїнник. — Він навпаки притягнув би велике скупчення. Нещодавно відрізана гілочка вбирає сому ще кілька десятків років.

— Але людина могла вижити!

— Ні, — хитає головою Фалетанотіс і замовкає. І це одне з його дивацтв: є певні речі, які він уперто заперечує і не бажає чути жодних аргументів. Наприклад, те, що Кейра — напівкровка. Але Пенсі вже змирилася з цим.

Взимку тиша завжди пронизливіша, ніж влітку. Чути, як шелестять на даху нові снігові кучугури та скрипить під чиїмись ногами наст. На першому поверсі у вітальні вовтузяться біля вогнища два рогаті «чудовиська»: та, що менша та верескливіша, щоразу перемагає величезного й неповороткого другого. Фалетанотіс звідкись притягує велику м'яку шкуру. Вона така приємна й тепла, що Пенсі дає свою згоду на валяння на підлозі.

Спокій і сонливість охоплює все. Пані Каліс щось голосно шинкує на кухні. Це немов нагадування, що час наближається до обіду. Пенсі вкотре вдивляється у зведені нею таблиці й знаходить серед паперів аркуш із виписаними іменами. Тут двоє мисливців-одинаків, четверо Щасливців і шість загонів, які підходять під потрібні їй параметри. Навряд чи всі вони мають постійні контакти з руїнниками, добре, якщо хоча б парочка з тих, кого вона знайшла, бачила тих самих руїнників, не кажучи вже про розмови з ними. Але перевірити зараз немає можливості: середина зими — не найвдаліший час для подібного розслідування, всі мисливці розбрелися по Чорних лісах. Через Ланар наприкінці зими вона дізнається, хто з потрібних їй людей і де влаштувався, і розпланує свої дії. А поки що... Пенсі задоволено потягується: гарний спокійний день тягнеться далі, і пані Каліс обіцяла пироги.