Читати книгу - "Коли світ говорить шепотом, Love"

Ми з мамою йшли знайомими вулицями, що за стільки років встигли трохи змінитись, але все одно залишались нашими. Кожен поворот — як сторінка з минулого. Старе дерево біля перехрестя, тріщина в асфальті, де колись ховалась калюжа, що нагадувала озеро. І ось — школа.

Вона була меншою, ніж я пам’ятав. Чи, може, я просто виріс.

Ми зайшли всередину — до зали, де влаштували виставку: «20 років творчості». Мої роботи. Від перших кривих ліній до нових полотен. Люди ходили, розглядали, зупинялись перед картинами, вчитувались у підписи.

Я стояв осторонь. І раптом побачив себе. Малого. Відбитого в склі рами. Стояв у шортах, з подряпаними колінами, з мрією в руках і вірою в очах. Не насправді — лише в пам’яті. Але так чітко, що я мимоволі усміхнувся.

Поруч — мама. Вона дивилась не на картини, а на мене. Так само, як тоді, коли я вперше намалював нічне місто й заснув, не прибравши фломастери.

— Пам’ятаєш? — тихо спитала вона.

Я кивнув. Бо пам’ятав усе.

— А тепер подивись, ким ти став, — додала вона. — І ким ще станеш. Бо шлях не закінчується — він тільки росте разом з тобою.

Я вийшов на подвір’я й поглянув на вікна, де колись сидів на останній парті. І подумав: іноді треба повернутись назад, щоб побачити, як далеко ти вже пішов уперед.

---