Читати книгу - "Шантарам"

Я кілька разів підряд ударив його головою в перенісся, а потім і в підборіддя. Всі довкруги загаласували; душ із десять навалилося на нас, притиснувши один до одного. Я не міг орудувати руками і не хотів випускати з них тарілку. Мені залишалося тільки пустити в хід зуби. Я вкусив його за щоку і відчув у роті кров. Він покинув тарілку і страшенно заволав. Зібравши всі сили, він проштовхнувся через натовп, учепився за грати і почав гукати на допомогу. Охоронець почав уже відмикати замок, аж я схопив свого ворога за футболку. Він вискочив, а я лишився зі шматком його одягу в руках. Драбуга сховався за охоронцем. На обличчі його була рана, з носа на груди текла кров. Пожбуривши ганчірку крізь грати, я повернувся на своє місце в «притулку злодіїв».

— Незлецький прийом, братику,— сказав молодий хлопець, що сидів поряд зі мною.

— Та ні, так собі. Я хотів одкусити йому вухо.

— Фу-у-у! — поморщився він, випнувши губи.— Правда, той шмат був би, напевно, трохи кращий од того лайна, що дають тут. За що тебе сюди запроторили?

— Не знаю.

— Не знаєш?

— Вони схопили мене вночі на вулиці і привезли сюди, не сказавши, чому це роблять і в чому мене звинувачують.

Я не запитав, за що посадили його, тому що в нашій хурдизі в’язні «старої школи» встановили правила етикету, яким вони навчили мене з першого ж дня і які забороняли питати людину про її злочини.

— Та й одлупцювали ж вони тебе!

— Так. Вони називають це «аероплан».

— О-о-о! — поморщився він знову.— Так, це штука паршива, братику. Я теж скуштував її одного разу. Мені так туго зв’язали руки, що три дні їх не відчував. А потому як тебе починають бити, все тіло ніби а» набрякає під тими мотузками, на? Мене зовуть Магеш. А як твоє добре ім’я?

— Лін.

— Лін? Цікаве ім’я. А де ти навчився говорити на маратхі? Ти так гарно обматюкав того бевзя, перш ніж покусати!

— У селі.

— Круті хлопці живуть, напевно, в цьому селі!

Вперше після арешту я всміхнувся.

— Лаятися я навчився тут, в Бомбеї,— сказав я.— А довго тримають у цій дільниці?

Магеш зітхнув, і його велике темне обличчя витягнулося з покірною печаллю. Очі його були широко розставлені і сиділи так глибоко в очницях, що, здавалося, просто-таки зачаїлися під бровами. Головною рисою обличчя був широкий ніс, видно було, що його неодноразово ламали; він надавав йому досить грізного виразу — без цієї особливості Магеш навряд чи міг би чимось похвалитися, бо мав невеликого рота і кругле підборіддя.

— Цього ніхто не знає, братику,— відповів він.— Я потрапив сюди за кілька днів до тебе. Кажуть, тижні за два-три нас відвезуть у фургоні до Артура.

— До Артура?

— У в’язницю на Артур-роуд.

— Мені треба переправити записку на волю.

— Доведеться тобі почекати з цим, Ліне. Тутешні копи заборонили надавати тобі яку-небудь допомогу. Схоже, ти комусь дуже насолив, братику.

— Я повинен переправити записку,— повторив я.

— Ніхто тут не зробить цього для тебе, Ліне. Вони трясуться, як миші в мішку з кобрами. Але у в’язниці на Артур-роуд ти, напевно, зможеш відправити записку. Це велика в’язниця, там легше. Там дванадцять тисяч в’язнів. Якщо тебе відправлять на Артур-роуд, то, напевно, разом зі мною, за три тижні. Мене посадили за крадіжку. Цупив з будівництва мідний дріт і пластикові шланги. Вже тричі сидів за те саме, тепер четвертий. Вони називають мене дрібним злодюжкою-рецидивістом. Цього разу доведеться відсидіти три роки, як пощастить, або п'ять, якщо ні. Напевно, ми потрапимо на Артур-роуд разом, і там уже постараємося послати звісточку на волю. Тгик гайн[96]? А поки що палитимемо, молитимемося Богові і кусатимемо всіх, хто спробує відняти у нас тарілку, на?

Цим ми і займалися всі три тижні. Ми дуже багато палили, турбували своїми молитвами глухі до них небеса, билися і підбадьорювали в’язнів, що втрачали бажання палити, молитися і битися. Одного разу копи взяли у нас відбитки пальців, а після цього мене і Махеша запхали разом з іншими арештантами у синій тюремний фургон — місця там було насилу для тридцятьох, та запхали в те авто вісімдесят душ,— і вулицями міста, яке ми так любили, повезли нас на Артур-роуд.

Коли ми заїхали у двір тієї в’язниці, наглядачі вигнали нас із фургона і звеліли сісти навпочіпки й чекати, доки місцеві охоронці перевірять наші документи. Ця процедура тривала чотири години, і всі чотири години я сидів навпочіпки, тому що мною зайнялися в останню чергу. Тутешніх охоронців повідомили, що я знаю маратхі. Старший над ними вирішив це перевірити і звернувся до мене на маратхі, наказавши встати. Я встав, насилу тримаючись на закляклих ногах, і тоді він звелів мені знову сісти навпочіпки. Коли я сів, пролунала команда встати. Це могло б тривати без кінця, та я відмовився підкорятися йому. Знущальна посмішка копа поволі перетворилася в оскал ненависті. Він плюнув на землю у мене під ногами.

— Англійці побудували цю в’язницю під час свого панування,— просичав він.— Тут вони припинали індійців, били їх батогами, підвішували за руки, аж вони вмирали. Тепер тут командуємо ми, а ти, англієць, сидиш у цій в’язниці.

— Прошу вибачення, сер,— звернувся я до нього з усією ввічливістю, на яку був здатний мій маратхі,— але я не англієць, я з Нової Зеландії.

— Ти англієць! — заволав він.

— Боюся, ви помиляєтеся.

— Ні, ти англієць, щирий англієць! — прогарчав він із лютою посмішкою.— Ти англієць, а у в’язниці тепер командуємо ми! Вперед!

Він вказав мені на вхід до в’язниці. Під аркою треба було круто повернути праворуч, і я нюхом відчував, що за рогом чаїться небезпека. Охоронці, що йшли ззаду, підганяли мене палицями, щоб я не затримувався. Я зайшов під арку і побачив, що мене чекає двадцять наглядачів з бамбуковими палицями.

Я добре знав, що це таке, коли тебе проганяють крізь шеренгу — цього мені вже випало скуштувати в австралійській в’язниці. «Гей, хлопці! — хотілося мені крикнути.— Невже ви не можете вигадати щось нове?» Але я нічого не міг сказати. Від страху рот у людини