Читати книгу - "Борва мечів"

На тому вона облишила товариство і пішла до себе униз.

За різьбленими дерев’яними дверми капітанової бесіди неспокійно вовтузилися її дракони. Дрогон здійняв голову і заверещав, пихкаючи блідим димом з ніздрів, а Візеріон налетів і спробував усістися їй на плече, як завжди робив, коли був малий.

— Е ні! — скрикнула Дані, пробуючи скинути його обережним рухом плеча. — Ти вже завеликий, бешкетнику!

Але дракон обкрутив білого з золотом хвоста їй навколо руки і міцно вчепився чорними кігтями у тканину рукава. Навіть не пробуючи звільнитися, вона опустилася у велике шкіряне крісло Гролео і захихотіла.

— Вони дуріють, відколи ви пішли, халісі, — розказала Іррі. — Візеріон кігтями оддирає тріски від дверей. Онде, бачите? А Дрогон спробував утекти, коли слуги работорговця прийшли подивитися. Я ухопила його за хвоста, щоб утримати, а він обернувся і вкусив мене.

Дівчина показала Дані сліди зубів на руці.

— А чи не пробував котрийсь пропалити собі шлях назовні?

Саме цього Дані зараз боялася найбільше.

— Ні, халісі. Дрогон пускав вогонь, але у порожнє повітря. Слуги невільникаря боялися підходити ближче.

Дані поцілувала руку Іррі там, де її вкусив Дрогон.

— Вибач, що він завдав тобі болю. Дракони не терплять, коли їх замикають у темному тісному кутку.

— Цим дракони схожі на коней, — відказала Іррі. — На вершників теж. Унизу іржуть коні, халісі, б’ють копитами у дерев’яні стіни. Я їх чую. А Джихікі каже, що старі баби та малі діти теж плачуть і кричать, коли вас немає. Вони ненавидять цей водяний віз. І солоне чорне море теж.

— Знаю, — мовила Дані. — Знаю і розумію.

— Моїй халісі сумно?

— Так, — зізналася Дані. «Сумно, і нема ні від кого розради.»

— Чи не потішити мені халісі ще раз?

Дані ступила крок геть від неї.

— Ні… Послухай, Іррі, ти не мусиш цього робити. Тієї ночі, коли ти прокинулася… ти ж не постільна невільниця, я тебе звільнила, хіба ти забула? Ти тепер…

— Я у службі Матері Драконів, — відповіла дівчина. — Це велика честь — дарувати втіху моїй халісі.

— Не треба мені цього, — наполягала Дані. — Облиш.

І рвучко відвернулася.

— Лиши мене на самоті. Негайно. Я мушу подумати.

Перш ніж Дані повернулася на чардак корабля, над водами Невільницької затоки почали густішати сутінки. Вона стала коло поручнів і спостерігала за Астапором. «Звідси він майже гарний» — подумала вона. У небі загорялися зорі, а унизу — шовкові ліхтарі. Саме так, як обіцяла Кразнисова драгоманка. Цегляні піраміди аж мерехтіли вогнями. «Але унизу темно. Темно на вулицях, на майданах і у бійцівських ямах. А найтемніше — у помешканнях Неблазних, де якийсь малий хлопчина зараз годує недоїдками мале цуценя, що йому подарували навзамін відрізаної мужності.»

Позаду неї почулися тихі кроки.

— Халісі, — вимовив його голос. — Можу я казати вільно?

Дані не обернулася. Зараз вона не могла його бачити, бо якби побачила, то вдарила б знову. Або заплакала. Або поцілувала. І не знала б, що з цього вірно, що хибно, а що — цілковите божевілля.

— Кажіть, що маєте, пане.

— Коли Аегон Дракон ступив на берег Вестеросу, королі Долини, Скелі та Обширу не побігли до нього вклонятися з коронами в руках. Якщо ви хочете сісти на Залізний Престол, то мусите звоювати його так, як звоював він — силою зброї та драконового вогню. А відтак матимете на руках чимало крові.

«Вогнем та кров’ю» — подумала Дані. Гасло дому Таргарієн, яке вона пам’ятала і повторювала протягом усього життя.

— Кров моїх ворогів я проллю радо та охоче. Але кров невинних — то інша справа. Мені продають вісім тисяч Неблазних. Це вісім тисяч мертвих немовлят. І вісім тисяч придушених собак.

— Ваша милосте, — мовив Джораг Мормонт, — я бачив Король-Берег після Великого Погрому. Того дня теж замордували чимало немовлят, а з ними і старих, і підлітків. Зґвалтували стільки жінок, що й не полічити. У кожному чоловікові спить дикий звір. Коли ви даєте тому чоловікові меча або списа і женете його на війну, звір починає прокидатися. А щоб конче прокинутися, йому досить нюхнути крові. Але я ніколи не чув, щоб ці Неблазні когось ґвалтували. Вони не вирізають захоплене місто і навіть не грабують його — хіба що їм накажуть їхні господарі та очільники. Може, вони і справді зроблені з цегли, як ви казали. Та якщо ви їх купите, то єдині собаки, які помиратимуть від рук Неблазних, будуть ті, яким ви самі бажаєте смерті. А я пригадую, що є на світі кілька псів, яких ви хочете бачити мертвими.

«Пси Узурпатора.»

— Саме так. — Дані ковзнула очима по м’яких кольорових вогнях і підставила обличчя прохолодному морському вітерцеві. — Ви казали про пограбовані та сплюндровані міста. А скажіть-но мені, добрий лицарю — чому дотракійці ніколи не плюндрували цього міста?

Вона вказала рукою.

— Подивіться лишень на ті мури. Звідси видно, де вони осипаються. Онде, і ще он там. Ви бачите вартових на баштах? Я не бачу. Невже вони ховаються, мій ласкавий пане? Я бачила сьогодні тих синів гарпії, гордовитих високородних воїнів. Вони вдягнені у лляні спідниці, у них дуже грізно на всі боки стирчить волосся. Більше нічого грізного в них нема. Навіть пересічний халазар може розколоти цей Астапор, наче горіх, і зсередини висиплеться сама лише порохня. То скажіть мені, чому ця потворна гарпія досі не сидить на узбіччі божого гостинця у Ваес Дотраку серед інших вкрадених богів?

— Ви маєте око дракона, халісі, це вже напевно.

— Я просила відповіді, а не порожньої хвали.

— На те є дві причини. Правда ваша, пихаті захисники Астапору — лише надуті вітром хвальки. Старі імена, товсті гаманці… вони перевдягаються грізними гіскарськими завойовниками і прикидаються, наче досі правлять велетенським царством. Усі до одного мають гучні титули та посади. На свята вони влаштовують потішні війни у ямах, щоб показати, які вони