Читати книгу - "Мальва Ланда"

Перегорнувши ще кілька карток, Бумблякевич побачив сенсаційне фото: Цитриновий Вбивця за роботою! Досі траплялися світлини самих лише офір, або місця вбивства, а тут він просто перед камерою душить якусь панночку.

— Як це тобі вдалося? — спитав голосом, повним подиву.

— Ну, як… попросив якогось фертика зазнимкувати мене моїм фотоапаратом. Він подумав, що це я вигадав таку забаву, і радо згодився. Коли зрозумів, що влип, було вже пізно.

Бумблякевич склав альбом, погладив долонею палітурку й сказав:

— Колись це коштуватиме маєток. Бережи його…

— Ну от, я оповів тобі про себе геть усе. Тепер розкажи мені, що на сміттярці робиш ти, Бумблику… Не проти, що я тебе називатиму Бумбликом? Мене можеш кликати Цитроном.

— Якщо тобі так зручніше, — стенув плечима Бумблякевич.

Цитрон з увагою вислухав історію мандрів Бумблякевича, а в кінці аж прицмокнув:

— Ну ти й даєш! А тепер що?

— Спробую розшукати княжий палац, адже мене чекає робота княжого історика. А ще дуже хочу зустріти Купчаківен і Мальву Ланду. Не може бути, щоб я їх не знайшов.

— А як знайдеш нарешті ту свою Мальву?

— Залишусь там.

— Розумієш, ця історія все одно не буде мати закінчення. Я пропоную інакше. Ти її знаходиш, а я її душу! Га? Сила!

Цитрон аж зірвався на ноги і продемонстрував цей акт у повітрі, під час якого в Бумблякевича чогось полізли очі з орбіт і вивалився язик. Відразу було видно майстра своєї справи.

Коли Цитрон заспокоївся, Бумблякевич спитав:

— Чи ти не знаєш часом, як зорієнтуватися в цьому лябіринті? Я вже блукаю бозна-скільки і кінця-краю йому не бачу.

— А скільки ти вже проблукав?

— Це другий день.

— Тю-у-у! — аж зайшовся сміхом Цитрон. — Та це, вважай, те саме, що зовсім не блукав. Вважай, що ти просто прогулювався. Я блукаю тут уже майже місяць. І нічого. Настрій бойовий.

Бумблякевич відчув, як до горла підкотився клубок і розпач розкинув свої мацаки, мов сіті.

— Та ти не переживай, — спробував його заспокоїти Цитрон. — Ще не все втрачено. Вдвох ми виберемося хутчіш… Ага, між іншим, ти голодний?

Бумблякевич сумно кивнув. Цитрон вийняв з кишені кусень печені, але Бумблякевич подивився з осторогою і спитав:

— Що це за м'ясо?

— Я вполював порося. — А коли Бумблякевич з апетитом доїв свій кусень, Цитрон похитав головою: — Ди-ивне це було порося…

— Що-о-о?! — вирячив очі Бумблякевич.

— Все покрите шерстю… І писок гострий та зубастий, як…

— Як у щура? — мало не зомлів Бумблякевич. Цитрон подивився на нього осудливо і промовив:

— Що ти собі гадаєш? Що я — Цитриновий Вбивця — жеру щурів? Це було порося. Але дивне. От і все, що я можу сказати.

Бумблякевич вирішив за краще заспокоїтися й облишити цю тему. На сміттярці повно чудернацьких істот і хто знає, що саме вполював його новий товариш.

НОВА КОМПАНІЯ

1

— Ну й парня! — зітхнув Цитрон, коли вони пройшлися кількома вулицями лябіринту.

— Ой, не кажи, — погодився Бумблякевич. — Я ось-ось розтану і попливу.

Зненацька вони почули голосне торохтіння, а за хвилю з провулку вигулькнув візок на чотирьох великих колесах, у якому дрімав дідок з настовбурченими, наче мітли, вусами. За візком об'явилася огрядна жінка в дуже вже строкатій сукні, мабуть, пошитій з різних клаптів.

— О! — радісно вигукнула вона. — Нарешті ми зустріли когось живого. Як ся маєте?

— Краще не буває, — відказав Цитрон. — Куди чимчикуєте?

— Куди-будь, аби-но лише видобутися з цієї клятої сміттярки.

— А це кого везете?

— Це — мій чоловік, — відказала жінка і попестила рукою дідову голову.

— Такий старий? — здивувався Бумблякевич.

— Любов сліпа, — зітхнула жінка. — Він старий, але дасть фору будь-якому жевжикові. Корінь у нього сухий, і щоб я згецкалася до сьомого поту, а він, мов той гвардієць, тримає багнета догори. Е-е, та що там казати — нема тепер таких жирунів.

— Ага, то ви самі по ньому товчетеся, а не він по вас, так? — спитав Цитрон.

— Eгe ж. Його діло лежати. Моє — стрибати.

— Нівроку ж йому дістається… Ви кобіта соковита, гепу маєте, як трактор — недарма він, бідачка, вже й ходити не годен.

— Щоб ви знали, то він ходить незгірше за вас. Але я волію його возити, бо так мені на душі спокійніше. Такий скарб треба берегти.

Дідусь стріпнув головою і сказав:

— У мене й зараз такий стояк, що можна на нього хоч би й відро з водою повісити, — і знову закуняв.

— Прекрасно! Коли нам буде непереливки, то ми завше зможемо виступати в цирку. Щоб ви знали — я є Цитриновий Вбивця.

— Ой! — аж підскочила жінка. — Той самий? А я вже собі думала, що ніколи вас не вдасться здибати. Хтіла вам від душі подякувати за те, що задушили-сьте мою братову. О, то була нендза[108] вафліємська! Шкода лише, що я не нагодилася на те. Між іншим, маємо багато спільного — я так само не терплю цитрин!

Цитрон значуще підморгнув Бумблякевичу і спитав:

— Певно, ваша братова зловживала цитринами?

— Ні! Звідки? Терпіти їх не могла, відколи про вас ціле місто загуділо. Але я так палко бажала її спекатися, що підкидала їй цитрини всюди, де вона не йшла. І видите — наслідки не забарилися.

— Тоді ви жахливо ризикували, — сказав Бумблякевич. — Цитрон міг побачити вас під час купівлі цитрин і задушити.

— Ге-ге-ге, — засміялася жінка, — не така вже я була дурна. Не купила-м жодної цитрини. Тільки вдавала, що не годна без них жити і намовляла чоловіка, аби він їх мені купував. А він то радо робив, бо знав, жи маніяк хлопів не рухає.

— Скажу вам від щирої душі маніяка, ви мені з кожною хвилею подобаєтеся все дужче, — сказав Цитрон. — Якщо не заперечуєте, можемо мандрувати разом.

— Гов! — раптом ожив дідусь. — Тільки не важтеся підкрадатись до моєї жінки, бо на такі гоци[109] я маю тово! — І, вийнявши з-під ніг якусь стару зіржавілу дубельтівку, потрусив нею в повітрі. — Аби-сьте тямили, жи вона ще стрілєє — півдупи за одним махом відлітає.

— Щоб ви знали, — твердо промовив Цитрон, — мене не цікавлять чужі