Читати книгу - "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст."

Новий етап у василіанському шкільництві припадає на останню третину XVIII ст., безпосередньо пов'язуючись з реформами, що з 1773 р. були започатковані Комісією Народної Освіти (Komisja Edukacji Narodowej). Цей орган виник як реакція на знамените бреве папи Климента XIV від 21 липня 1773 р. ("Dominus ac Redemptor") про ліквідацію ордену єзуїтів.[47] Для Речі Посполитої це загрожувало обернутися крахом шкільництва, бо власне в руках єзуїтів майже повністю зосереджувалася його мережа. Тож у жовтні 1773 р. за ухвалою сейму виникла згадана комісія у складі 8 членів, яку зобов'язували взяти під контроль конфісковане на користь державного скарбу єзуїтське майно, у тому числі шкільні будівлі, бібліотеки, капітали та все інше, що забезпечувало роботу єзуїтських колегій. І хоча цей крок ненабагато зупинив розкрадання поєзуїтської спадщини, однак став поштовхом для вироблення нової освітньої програми, зіпертої на утилітаризм, характерний для просвітницької ідеології, адептами якої були члени Комісії. На конкретному рівні це, зокрема, знайшло вияв у тому, що різко зменшувався обсяг занять з латини, натомість впроваджувалися, окрім польської (на Україні також – церковнослов'янської), нові європейські мови – німецька, англійська, французька та італійська. Водночас до програм вводилися не практиковані єзуїтами природничо-математичні науки, а як окремі дисципліни мали вивчатися історія та право. Головною ж світоглядною рисою нового шкільництва було те, що воно спиралося на свободу особистості, відштовхуючись від принципу – кожному вільно сповідувати власну релігію, а завдання школи – навчити всіх, якої б віри вони не були, основ патріотичних чеснот та громадянської моралі. Як уже згадувалося, власне такий комплекс ідей був відбитий згодом у нереалізованих реформах Чотирилітнього сейму та Конституції 3 травня. Зазираючи в майбутнє, лишається додати, що навчальний напрям, започаткований Комісією, після поділів Речі Посполитої продовжив себе у школах Віленського навчального округу, до якого аж до 1832 р. належала вся Правобережна Україна, а на базі однієї з цих шкіл – Кременецького ліцею – було засновано Київський університет.

Василіанський орден з перших днів запровадження нового шкільництва став одним з найактивніших його пропагандистів і реалізаторів. Протягом 80-х років XVIII ст. виникають василіанські парафіяльні школи нижчого типу, як правило – трикласні, а також 4-6-літні училища середнього рівня, зорієнтованого на програми Комісії. Серед них особливо виділялася Володимирська, яка отримувала високі відгуки інспекцій щодо рівня викладання, а також Канівська, Барська, Острозька та ін. Відповідні зміни було внесено і в навчальні цикли давніших училищ, про які щойно згадувалося.

Паралельно зі школами, створеними з ініціативи ордену, в Кам'янці-Подільському, Кременці, Луцьку, Вінниці й Житомирі виник ряд державних, або академічних шкіл, підпорядкованих безпосередньо Комісії. Серед їх учителів теж бачимо василіан, котрі забезпечували навчальний процес добрими педагогічними кадрами з числа молодих високоосвічених ченців, часто – з закордонним вишколенням. Останнє приносило велику популярність василіанським училищам (наприклад, через згадану Володимирську школу проходило до 300 учнів на рік, у Канівській наприкінці століття їх було близько 600 тощо). Навчалися тут переважно юнаки греко-католицького віросповідання, однак не бракувало й дітей місцевої римо-католицької шляхти та городян, у тому числі євреїв.

Вагомий внесок в українське просвітництво внесли василіанські друкарні, що діяли в Уневі, Львові та Почаєві. За підрахунками Марії Підлипчак-Маєрович, кількість їхніх видань між 1648 і 1800 рр. нараховувала 469 позицій, зокрема кириличних друків (церковнослов'янською та староукраїнською мовами) – 286, польських – 118, латинських – 80. Найпотужнішою серед згаданих друкарень була Почаївська, на яку припадає абсолютна більшість видрукуваного – 394 позиції. Понад 60 % продукції охоплювала літургійна література, а також книги релігійного змісту, зокрема – збірники проповідей та релігійних пісень і молитов. До них належить і знаменитий тримовний почаївський Богогласник 1790 р., що містив канти, писані по-українському, по-польському й по-латині і користувався надзвичайною популярністю не лише серед уніатів, але й серед православних по всій Україні.

Світська продукція була представлена шкільними підручниками, словниками, популярною історичною лектурою, перекладами з античних та тогочасних французьких авторів, календарями-порадниками тощо. Ці книги видавалися майже виключно по-польському, що цілком відповідало згаданому вище процесові полонізації інтелектуального життя. До двомовних почаївських видань натомість належав видрукуваний 1722 р. перший польсько-церковнослов'янський словник "Лексикон сиреч словесник славенский" (про потребу в такому виданні свідчить те, що 1772 та 1803 рр. наклади були повторені). Варто також зазначити, що в Почаєві у 1757 р. була перевидана опублікована в Римі 1783 р. праця вченого-василіанина Ігнація Кульчинського "Specimen Ecclesiae Ruthenicae" (Взірець Руської Церкви), котру вважають першою спробою синтетичної історії Греко-католицької церкви, написаної з залученням документів Ватиканського архіву.

§ 2. Згасання козацьких автономій у підросійській Україні

Після поразки мазепинців, довершеної фізичним винищенням чи еміграцією найбільш активних старшинських верхів, імперський механізм Росії почав з прискоренням поглинати автономні козацькі осередки у Гетьманській і Слобідській Україні та на Запорозькій Січі. Згасання мазепинства збіглося з часами становлення абсолютистської монархії, однак за Російською державою – "найдержавнішою і найбюрократичнішою у світі" (за словами Миколи Бердяєва) стояла потужна кількавікова традиція розбудови. Відколи Московське царство проголосило себе наступником Візантії і єдиним носієм праведної християнської віри, територіальна експансія вбиралася ще й у месіанські шати поборення "неправди". Наприклад, книжник Філофей, звертаючись до Івана IV Грозного (1547–1584), писав:

І нехай відає Твоя держава, Благочестивий Царю, що усі царства православні християнської віри зійшлися в Твоє царство: Ти один у всій піднебесній Християнський Цар. Бережи ж і вслухайся, Благочестивий Царю, що всі християнські царства зійшлися у Твоє єдине, що два Рими впали, третій стоїть, а четвертому не бувати…

В зусиллях "збирання" руських, а далі й сусідніх земель обшири третього Риму між кінцем XV і схилом XVI ст. зросли з 430 тис. до 5,1 млн. кв. км, але це був тільки пролог до розростання держави-монстра (для прикладу – на 1914 р. вона обіймала 23,8 млн кв. км, тобто у середньому збільшувалася на 80 кв. км щоденно). Паралельно до територіальних прирощень розбудовувалась і величезна управлінська машина, поступово перетворюючись на "річ-для-себе", спрямовану на власне самоутвердження шляхом тотального одержавлення усіх сфер життя. Цьому сприяли і традиції необмеженої царської влади та слабкий розвиток громадянських форм активності, котрі могли б через інститути станового самоврядування та парламентарне представництво стримувати простування владних структур до безконтрольної гегемонії (як відомо,