Читати книгу - "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст."

Крутою вестернізацією управлінського апарату, а особливо армії, реформи Петра І не змінили принципової суті владної моделі. Навпаки, унітаризм іще глибше проник в усі ділянки – економіку, політику, культуру, релігію, ламаючи все, що в нього не вкладалося, і підкоряючи життя кожної людини вищій ідеї – примножити могутність абсолютистської "добре керованої" держави, змодельованої на раціональних принципах Просвітництва, згідно з якими неодмінною умовою розумного і справедливого ладу є запровадження всезагальних однакових законів. На цьому тлі особливо дражливою аномалією виглядали новоздобуті західні регіони імперії, суспільний уклад яких спирався на засади поліцентризму і договірного співжиття "народу" і "правителів". Розмаїттю їх устроїв "добре керована" держава мусила протиставити єдину адміністративну систему і державний контроль, регульований з центру. Відтак на долю Петра І та його наступників припало, як писала возвеличувана французькими просвітниками XVIII ст. Семіраміда Півночі Катерина II, усунути дерзкие мечтания з голів нових підданих Росії – українців, білорусів, литовців, поляків.

Козацькій Україні судилося першою потрапити під колесо уніфікації (з останньої чверті XVIII ст. на цей шлях, поза своєю волею і за дещо відмінними сценаріями, вступлять Правобережна Україна, Білорусь, Литва, Польща). Козацькі автономії не були готові протидіяти налагодженій імперській машині. На тлі енергійних реформ Петра І їхня неструктурована демократія виглядала анахронізмом, а часу, що уможливив би її природну еволюцію, ніхто дарувати не збирався. Навпаки – в процесі ліквідації автономізму були взяті за прецедент якраз ті вади, що спричиняли слабкість козацьких структур від моменту їх виникнення – невиробленість єдиної політичної лінії верхів, соціальні тертя між старшиною і низами, схильність городян до колабораціонізму з царським урядом, врешті – елементарна відсутність юридично унормованих засад внутрішнього устрою, який спирався на права і вольності звичні, але ніколи не був врегульований законодавчо. Уніфікаційні заходи реалізувалися одночасно в двох площинах. З одного боку, крок за кроком урізались повноваження інститутів автономної організації, а з іншого – це компенсувалося пільгами на користь привілейованих груп населення, старшини і міських верхів, аби, як писав 1774 р. генерал-губернатор Петро Рум'янцев, привязать их к России и возбудить патриотизм к общему отечеству. В підсумку російській адміністрації вдалося і те й друге. Погляду на перебіг та безпосередні наслідки цих нововведень і присвячено цей параграф.

Політико-адміністративний устрій і

загальний образ суспільства

Гетьманської України

Політико-адміністративний устрій Гетьманату аж до його ліквідації залишався в головних рисах таким, як він усталився за Богдана Хмельницького (пор. розд. V, § 1). Владний апарат очолював гетьман, управління на місцях здійснювали полковники і сотники, а дорадчим органом при гетьмані була Рада генеральної старшини – писар, суддя, обозний, осавул, хорунжий і бунчужний. Виконавчі функції покладалися на Генеральну військову канцелярію, а апеляційною інстанцією для судів нижчого рівня – полкових і сотенних – виступав Генеральний військовий суд. Офіційною резиденцією гетьмана та вищих адміністративних і судових органів служив Глухів (нині райцентр Сумської обл.), куди гетьманська столиця перемістилася після зруйнування Батурина.[48]

Все козацьке населення Гетьманату, як і за Хмельницького, вважалося військом, поділяючись на 10 округ-полків – Гадяцький, Київський (розтягнутий по лівому берегові Дніпра з центром у Козельці), Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський і Чернігівський. Загальна кількість вояків, що на військову потребу мусили ставати під булаву гетьмана, коливалася від 40 до 50 тис. (наприклад, за даними 1723 р., на мобілізацію з'явилося 55.241 козаків – 16.540 піших і 38.701 кінних). Згідно з так званими Решетилівськими статтями 1709 р., запропонованими на підпис Петру І (щоправда, так і не затвердженими офіційно), козацьке військо входило до складу російських збройних сил як частина Української дивізії царської армії, однак продовжувало зберігати особливості в комплектуванні, внутрішній організації і системі забезпечення та мобілізації. За складом це була станова армія, в якій спадкову збройну службу відбували тільки власники козацьких ґрунтів. Рахуючись привілейованим станом, вони не сплачували податків і користувалися правом вільно займатися промислами й торгівлею, зокрема, такою прибутковою, як горілчана. Підлягали козаки лише юрисдикції сотенної, полкової і генеральної старшини. На випадок мобілізації кожний боєздатний вояк, занесений до компуту (реєстру) свого полку, мусив з'являтися на місце збору в ружю, пороху, пулях, свинцю, а в мирний час за розпорядженням військової адміністрації нести варту на прикордоннях та брати участь у спорудженні різноманітних укріплень.[49]

Самоутримання під час походів і мирних служб обходилося недешево. Ще дорожчою була зброя (а козак, прибуваючи на збірний пункт, мусив мати мушкет, шаблю, спис, близько кілограма пороху і до півсотні куль). Традиційно дорогими були й коні, а тим часом у кожного з вояків мало бути двоє добрих коней встановленої вартості, яких не використовували в господарських потребах. До повного козацького спорядження належали також вози з тягловими кіньми і погоничем для транспортування запасів фуражу, провіанту тощо.

Далеко не кожен міг витримати такий матеріальний тягар, тож уже з 1720-х років реєстри хронічно не доукомплектовувалися. Відтак за гетьманським універсалом 1735 р. козацтво було поділене на дві групи: заможнішу (виборних), на яку падало виконання власне військової служби, і біднішу (підпомічників), що мусила постачати військо провіантом, зброєю, кіньми та ін. Одночасно виділилася ще одна група допоміжного населення – підсусідки, люди козацького звання, які мешкали по чужих дворах, не маючи власної садиби і живучи від свого заробітку, тобто наймитуючи. Загальне співвідношення різних категорій людності Гетьманської України 1760-х, тобто на час ліквідації гетьманства, за дещо заокругленими підрахунками Зенона Когута, виглядало так:

1) старшина – 2,4 тис. осіб;

2) священослужителі, російська та іноземна знать, іноземні службовці та інші особи, звільнені від податків – 11 тис.;

3) козаки:

– а) виборні – 176 тис.,

– б) підпомічники – 198 тис.,

– в) підсусідки – 80 тис.,

– г) інші – 1 тис.;

4) городяни – 34 тис.;

5) селяни:

– а) у приватних володіннях – 465 тис.,

– б) на рангових землях [50] – 25 тис.,

– в) інші – 25 тис.;

Разом 1.017.000 чол.

Як видно з цих даних, половину населення складали селяни, причому абсолютна більшість з них була вже не підданими Війська Запорозького, тобто вільними орачами, а людьми приватного підпорядкування. За цифрами цих співвідношень стояла гостра селянська проблема, обтяжена специфічно місцевими нюансами. До початку XVIII ст. селяни, приписані до військового скарбу, могли за бажанням переходити на козацьку службу. Проте старшина, зацікавлена у стабільному підданському населенні, розпочала чинити перешкоди таким переходам. Водночас, як уже зазначалося, неухильно зменшувалася кількість рангових, тобто скарбових сіл (див. розд. V, § 3), які одне за одним разом з