Читати книгу - "Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану"

лицем униз, вони взяли його (з собою) і вирушили в дорогу; Уруз потрапив у полон. До Казана вість не дійшла; він так думав, що розбив ворога, повернув повід коня, повернувся назад, прийшов на те місце, де залишив сина, не міг його там знайти; «Скажіть, беки, куди б він міг піти?» – запитав він. Беки говорять: «У юнака серце як у птахи; він утік, пішов до своєї матері». Казан, засмутившись, повернувся назад; він говорить: «Беки, нам дано нездатного сина; я піду, візьму його від його матері, розрубаю його мечем, розріжу на шість шматків; розділивши на шість шматків, викину (їх); нехай ніхто більше на рівному місці не біжить, покинувши товаришів». Так сказавши, він пришпорив свого буланого коня, вирушив у дорогу, прийшов до свого шатра.

Ханська дочка, статна Бурла-хатун, почула, що Казан прийшов, веліла зарізати кращих коней-жеребців, верблюдів, баранів; «це перша здобич мого синка; я дам бенкет бекам хоробрих огузів», – подумала вона. Ханська дочка побачила, що Казан приходить, піднявшись, встала вона зі свого місця, наділа соболине хутро на свої плечі, пішла зустрічати Казана, підняла вії, подивилася Казану прямо в обличчя, повела очима справа наліво, не побачила свого синка Уруза; її чорна печінка захвилювалася, її бідне серце затріпотіло, її очі, обведені чорною каймою, наповнилися кривавими сльозами. Вона почала говорити Казану – подивимось, хане мій, що вона говорила: «Прийди сюди, бек салорів, краса салорів, щастя моєї голови, опора мого шатра, зять мого хана-батька, улюбленець моєї государині-матінки, ти, кого мені дали батько й мати, кого я, відкривши очі, побачила, кого я, віддавши серце, полюбила, мій бек-джигіте, Казане! Піднявшись, ти встав зі свого місця; зі своїм сином ти сів на свого чорногривого кавказького коня, догнав і повалив бедуїнську дичину з довгою шиєю, навантажив (на верблюдів) жирне м'ясо, повернувся; удвох ви пішли, один ти приходиш, де моє дитя? де син мій, даний мені в похмурому світі? де мій єдиний бек; його не видно; моя печінка горить! Чи примусив ти сина, Казане, злетіти з навислих скель? Чи дав ти з'їсти (сина) левові в очеретяних заростях? Чи дав ти зв'язати йому білі руки від (самих) ліктів? Чи змусив ти (його) йти перед ґяурами? Чи змусив ти дивитись на усі чотири сторони, з висолопленим язиком і висушеними мізками? Чи змусив ти проливати гіркі сльози? Чи змусив ти стогнати, молячись до государині-матінки, до бека-батька?» Знову вона заговорила: «Сину мій, сину! сину, мій вінець! сину, вершино лежачої навпроти (нас) моєї чорної гори! Сину, світло моїх темних очей! Злі вітри не повіяли, Казане, а мої вуха болять; трави-часнику я не поїла, Казане, а мої нутрощі горять; жовта гадюка не укусила мене, а моє біле тіло здіймається, пухне; у моїх висохлих грудях грає молоко; єдиного сина не видно; моя печінка горить! Вістку про єдиного сина дай мені, Казане! не даси – тоді, як вогонь, уразить тебе моє прокляття, Казане!» Ще одне слово сказала мати юнака; вона говорить: «Хто потрясав списами з тростини, ті пішли і прийшли; що сталося, о господи, з тим, хто потрясав золотим списом? Хто їздив на (місцевих) богатирських конях, ті пішли і прийшли; що сталося, о господи, з єдиним сином, який їздив на бедуїнському коні? Нукери прийшли, заступники прийшли; що сталося, о господи, з єдиним сином? Вістку про єдиного сина дай мені, Казане; не даси – тоді моє прокляття, як вогонь, уразить тебе, Казане!» Ще одне сказала вона: «У сухі струмки пустила я воду; одягненим у чорні каптани дервішам дала обітницю; коли я бачила біля себе народ, я добре турбувалася про своїх гостей; у кого була надія, у кого не було надії – (усім) я давала поїсти; коли бачила голодного – годувала (його), коли бачила голого – одягала (його); дякуючи молитві мені з великими труднощами дістався єдиний син; вістку про єдиного сина дай мені, Казане! не даси – тоді, як вогонь, уразить тебе моє прокляття, Казане!» Ще одне вона сказала: «Якщо ти змусив єдиного сина злетіти з лежачої навпроти (нас) чорної гори, скажи мені; я велю звалити (її) заступами. Якщо ти змусив єдиного сина попливти по вічноплинній, бистрій ріці, скажи мені; я велю засипати її джерела. Якщо ти дав схопити єдиного сина ґяурам нечистої віри, скажи мені; я піду до мого хана-батька, візьму велике військо, багату скарбницю; поки я не зійду, зранена, з мого кавказького коня, поки не витру рукавом своєї яскраво-червоної крові, поки мої руки і ноги не упадуть безсило на землю, поки не отримаю вістку про єдиного сина, я не зійду зі шляху до ґяурів. Чи скинути мені, Казане, черевик із своєї ноги? увігнати мені чорні нігті в моє біле лице? чи роздирати мої яскраво-червоні, як осіннє яблуко, щоки? чи пролити свою яскраво-червону кров на свою чадру? чи накликати тяжке горе на твою орду? чи стогнати мені, примовляючи: сину, сину? В рядах пройшли звідси червоні верблюди; пройшли і їхні верблюденята з ревом; мого верблюденяти я не бачу; чи ревіти мені? Пройшли звідси кавказькі коні; пройшли і їхні лошата з іржанням; моє лоша я втратила; чи іржати мені? У стадах пройшли звідси білі барани; пройшли і їхні ягнята з меканням; моє ягня я втратила; чи мекати мені? Чи стогнати мені, примовляючи: сину?» Ще одне вона сказала: «Я говорила, що, піднявшись, встану з місця; я говорила, що сяду на свого чорногривого кавказького коня; я говорила, що піду до решти огузів; я говорила, що візьму світлооку дівчину-наречену; я говорила, що поставлю на чорній землі своє біле шатро; я говорила, що піду і заведу сина у велике весільне шатро; я говорила, що дам йому досягнути предмету своїх бажань. Чи дав ти йому досягнути предмету своїх бажань? Хай постане моя чорна голова перед тобою, Казане! Моєї дитини не видно; моя печінка горить; що ти зробив? скажи мені, не скажеш – тоді, як вогонь, уразить тебе моє прокляття, Казане!»

Як сказала це мати юнака, розум покинув голову Казана; його чорна печінка затремтіла, його бідне серце затіпалось, його темні очі наповнились кривавими сльозами; він говорить: «Красуне моя, якби син прийшов, чи у тебе б я запитав? Не бійся, не турбуйся; він на полюванні; про сина, що залишився на полюванні, не турбуйся! Дай Казану часу сім діб; якщо син у землі, я