Читати книгу - "Вовк-тотем"

Протипожежний шлях проходив ще по цей бік кордону, то була смуга розораної трактором землі, яку підтримували працівники прикордонної протипожежної станції, завширшки вона була сто з лишком метрів і тяглася якраз уздовж кордону. Цю смугу щороку культивували в певний час, тож вона давно опіщанилася і на ній не росло жодної травинки, тому ці землі використовували виключно для того, щоб переймати природні пожежі, що могли прийти сюди ззовні або із внутрішнього степу. Тільки цю оранку, утворену з метою боротьби з пожежами, скотарі ще якось дозволяли, а старі степовики казали, що це — єдина користь від орання земель.

Коли налітав західний вітер, він здіймав на протипожежному шляху стільки піску, що було страшніше, ніж при пожежі в степу, але, на щастя, смуга була доволі вузькою.

Кульгавий біг з передишками, поки, нарешті, не розчинився серед степу — адже попереду в нього вже не було нездоланних перешкод.

Бат підвівся, мовчки оглянув усе навколо, підняв недопалок, кинутий Чжаном на пісок, і затушив його слиною, потім вирив пальцями у вологій землі ямку, в яку закопав обидва недопалки, ще й добре прибив над ними землю, після чого застережливо сказав:

— Слід виробити звичку! У степу не можна дозволяти собі найменшої недбалості! — потім підвівся й сказав: — Ходімо, відшукаємо того вовка, якого щойно вбили. Додому!

Хлопці сіли на коней і поспішили назад, до схилу, зарослого тин-травою. По звільненій від снігу землі копита коней ступали дуже легко; хлопці всю дорогу мовчали.

Принц Ченцянь (син імператора Тан Тай-цзуна. — Цзян Жун) полюбляв музику, жінок і полювання… Йому також подобалось наслідувати тюрків у мові й одязі. Він обрав собі п’ятьох підданих із тюркськими обличчями, які заплітали волосся в косу, носили овечі кожухи й пасли овець, та заснував із ними селище. Вони встановили прапори й стяги із зображеннями п’яти вовчих голів і облаштували конусоподібні юрти. Принц жив серед них, обирав собі барана і смажив його, потім виймав з-за пояса ніж, відрізав шматки м’яса, і вони всі разом споживали його. Випробовуючи своїх підданих, він міг сказати: «Давайте я буду ханом і помру, а ви проведете по мені жалобну церемонію». Після цього він падав на землю, а навколо чувся плач і стогін, його клали на коня й починали возити по колу, прощаючись із його тілом… Принц… казав: «Коли я буду володіти Піднебесною, я поведу тисячі кіннотників на полювання на захід від Золотого міста,[99] а потім розпущу волосся і стану тюрком…»

Після того як пройшов весняний дощ, трав’яний схил поряд із табором, облаштованим для ягнят, у теплому сонячному промінні став джерелом важкого гнилого запаху — його розпускали рештки худоби, що не пережила холодної зими або була загризена, але не доїдена вовками. На траві з’явилася чорна трупна рідина й кров. Сухі стебла й листя трави, що полягла з осені, були просякнуті якоюсь жовто-чорною гнилою рідиною, що зволожувала степ разом із брунатно-чорною гнійною жижею, утвореною із розчиненого у воді посліду корів і овець, собак і вовків, зайців і щурів тощо.

Однак в очах Ченя степ анітрохи не втратив привабливості через це весняне смердіння — древній степ потребував смердючої рідини. Усі відходи людей і худоби, що накопичилися за зиму, усе падло, що залишилося після жорстоких боїв людей із вовками, смердюча кров і розтрощені маслаки стали дорогоцінним шаром гумусу, органіки й мінеральних речовин, що додався до тоненької трав’яної шкірки степу. Улзій сказав:

— З міста прислали кадровика з перевіркою і поета, так їм дуже сподобався запах весняних квітів у степу, однак я найбільше люблю це весняне смердіння. Один баран за рік дає близько 750 кг гною й сечі, а якщо їх розкидати степом, це ж скільки трави виросте! «Коров’ячий послід холодний, конячий — гарячий, а овечий може живити степ два роки». Якщо правильно регулювати поголів’я худоби, то корови й вівці не будуть виснажувати пасовища, тоді можна й за степом доглядати. Раніше розумні вожді племен могли навіть піщаний степ перетворити на трав’яний.

Навесні на орхонських пасовищах гнійної жижі було вдосталь, а полита ще й кров’ю трава виростала, мов скажена. Варто було теплу протриматися півмісяця поспіль, як зелена трава повністю покрила стару й гнилу. Долини й схили зазеленіли. Стебла трави й квітів, витикаючись крізь угноєну землю, ущільнили й закріпили тонкий земляний шар степового ґрунту, так що пісок і Гобі внизу під травою остаточно втратили можливість з’явитися на сонце. Чень їхав підтюпцем на великому рудому коні старого Біліґа й усю дорогу милувався оновленим зеленим степом. Він відчував, що на величезній сцені цього степу, жорстока конкуренція між людьми і вовками врешті-решт може породити найтепліші почуття до матері-рівнини.

Вим’я в овечок розбухли, вовна в ягнят побіліла, корови почали ревти на всю силу своїх легенів, а коням настав час скидати свою довгу шерсть — через те, що степ вчасно зазеленів, у кожної худоби почався свій клопіт. Орхонському степу знову випав такий рідкісний врожайний рік. Хоча під час заморозків ранньої весни замерзло чимало ягнят, однак завдяки ветеринарній допомозі, проведеній у бригаді, виживаність ягнят, напевне, перевищила 101 %. Цього року несподівано багато овечок принесли в окоті по двоє ягнят, тому в кожній отарі прибуло щонайменше по тисячі