Читати книгу - "Гілея"

М. Магур».

* * *

На осінь Ярина з сином перебралася у Вигонівське лісництво. Приїхала, рятуючи себе від печальних дум і вагань. Але й тут вони не полишили її. Був поруч Іван, вічно заклопотаний, але уважний до неї і сина, був пристойний будиночок і якесь господарство, та не було спокою Ярині. Не могла вона звикнути до безлюддя, одноманітності й примітивності свого існування: сніданок — Іван іде на роботу, обід — його нема, вечеря — прийшов, полягали спати, і знову те саме. Правда, Іван засиджується ночами над книгами... Він — сам. І вона — сама. Все відомо, все переговорене, з півслова розуміють одне одного, могли б жити і німими...

Яринка виросла серед роботящих людей, але таких, як Запорожний, вона не зустрічала. За рік, який прожила на Овечому й тут на Вигонівському, вона завжди бачила Івана за роботою. Навіть коли вони гуляли в степу, він виривав бур’ян на лісових просіках — так і ходив зігнутий в три погибелі.

— Тато ховається! — кричав Михайлик.

Сьогодні неділя. Після обіду все-таки дозволив Запорожний людям відпочити. Дав машину, і дівчата поїхали в Степовий. Хотіла з ними і Яринка, але Іван прийшов зі степу, коли вже нікого не було. Парамон чистив коня — теж збирався на хутір.

— Погано буде нам без Артуя, Іване Трифоновичу, — сказав Парамон Запорожному, — але... треба...

— Я розумію, Парамоне... Я теж подарував би синові коня...

— Виросте — подаруєш, — Парамон ретельно розчісував довгу гриву Артуя. — На мене Юрасик і досі каже «тату Парамон»... Може, Берик і ображається, але... Як ти гадаєш, Трифоновичу, ображається?

— Та ні.

— То я поїду, — Парамон підтягнув попруги, — бо Юрасика завтра відвезуть в інтернат, а я хочу передати коня йому в руки.

— Ото буде радості! — сказав Запорожний. — Тільки ж не барися, Парамоне, бо роботи багато.

— Я з дівчатами повернуся.

— Пообідайте з нами, Парамоне, — вийшла на поріг Яринка.

— На вечерю чекайте, — Парамон легко сів у сідло й пришпорив коня.

Кожного разу, коли Парамон під’їздив до Степового, йому здавалося, що він обов’язково зустріне Марину. І зараз, в’їжджаючи на хутір, він шукав її очима серед гурту людей, що стояв біля крамниці. Марини не було. Парамон зліз з коня і вів його на поводі.

— Здрастуй, Парамоне, — почув голос Ілька Сторожука.

— Добридень, Ільку Гнатовичу, — Парамон підійшов до перелазу. — Поздоровляю вас із сином...

— Та спасибі, — зніяковів Сторожук. — Воно, конешно, добре, але... Така в мене планета з Танею вийшла: дочку заміж видав, а в самого син народився...

— Хай росте щасливий, Ільку.

— Спасибі... хай росте... — світилися щастям очі Сторожука. — Ми оце з Танею хотіли тебе, Парамоне, за кума, га?

— З радістю, Ільку Гнатовичу! — просяяв Парамон. — Буду у вас за кума, буду...

— То, може, зайдеш до хати?

— Спасибі... Діло ще є...

— Звільнишся — зайди, Парамоне.

— Зайду.

Не впізнав Марининої хати Парамон: замість чорної стріхи вилискувала вона хвилястим шифером, зелений парканчик відгородив її від вулиці. Парамон прив’язав коня і зайшов на подвір’я. Видно, побачили його Марина з Бериком, бо вийшли зустрічати.

— Заходь, Парамоне, — запросив Берик.

— Давно не бачились, — і собі Марина, — а кіт з самого ранку вмивається.

— Я... ось... коня привів, — несміло промовив Парамон. — Юрасику... коня.

— Ні, — похитав головою Берик, — кінь твій, Парамоне... Чуєш, твій!

— Навіщо він дитині? — вслід за чоловіком Марина.

— Я... пообіцяв Юрасику... Хай буде... він дуже хотів. І тобі знадобиться, Берик, отари великі, а мені не треба. Не треба.

— Не можу я брати подарунка назад, — відмовлявся Джусуєв, — казах — не може брати.

— Я твоєму синові дарую, Берик, — переконував Парамон. — Де Юрасик?

— Десь з хлопцями в степу, — відказала Марина.

— То я поїду.

— Як же так? — журився Джусуєв. — Я — дав коня, і я — беру коня... Недобре.

— Добре! — гукнув Парамон уже біля хвіртки.

— Ти ж прийди, Парамоне, з Юрасиком! — сказала вслід Марина.

— Прийду...

Парамон їхав дорогою через молоденький ліс, час від часу зводився на стременах і гукав:

— Юрасику-у!

Ніхто йому не відповідав. Поминувши курган, Парамон пустив Артуя риссю до кошар. Зупинився біля колодязя, напоїв коня... Тут вони колись стояли з Мариною... Здається, що це було давно-давно...

«Зайти сьогодні до них чи ні? — роздумував Парамон, погойдуючись у сідлі. — Ні, не зайду... Віддам коня Юрасику і...»

Артуй зупинився і тихенько заіржав. Парамон підвів голову і побачив поміж рядками сосонок кількох хлопчиків, що збилися в купу. Чарій пустив коня і пішов до гурту.

Зараз побачить його Юрасик, побіжить назустріч, розставивши рученята; і, може, кричатиме «тату Парамон, тату...» Підхопить його на руки Чарій, притисне до грудей... А я тобі, сину, коня привів... Так і скаже: сину... А Юрасик...

І раптом якась нечувана сила підхопила Парамона, кинула на коліна, в холодний пісок, наче з туману вихопили його очі Юрасика і чорну протитанкову міну в його руках...

Парамон вирвав її з рук переляканого хлопчика і метнувся вбік. Хруснули суглоби в ногах, страшний біль пронизав Парамонове тіло, але він біг зі своєю чорною смертю в