Читати книгу - "Смерть у Києві"

— Чого це він так рано? — спитав Дуліб Іваницю, коли той наздогнав його.

— На сонних нападає! — гмикнув Іваниця. — Очі має червоні, як і в князя Ізяслава. Такі ночей не сплять, аби напасти на сонних.

— Гріх мовити таке про князя. Справді має хворі очі.

— Та що мені до його очей! Сказав: у Петрила такі самі очі, як і в князя, — ото й усе.

Якось виходило сьогодні так, що в Дуліба щоразу виникала суперечка з Іваницею. Хтось мав поступитися. Мудріший чи досвідченіший?

— То куди? — тепер питав уже Дуліб, знаючи, що ставить цим запитанням Іваницю понад собою, віддається на його волю й розсуд. І хлопець відразу злагіднів, став звиклим добрим Іваницею, вірним товаришем свого заклопотаного старшого друга, він би готовий був перепросити Дуліба за свій недоречний спалах сьогоднішній, але ще не відійшов од того стану, ще стримувало його щось, точніше ж: поселилося в його серці нове відчуття, назви якому не міг підібрати, не вмів навіть визначити як слід властивості того почуття, воно муляло йому, заважало наблизитися до Дуліба так, як то було досі, та вже тут нічого він не міг вдіяти. Знав: тепер має приховувати оте народжене сеї ночі в собі, може, з ляком і тривогою спостерігатиме, як розростатиметься воно, ще й не знати, куди і як виросте, щосили гамуватиме його в собі, заганятиме назад, прикриватиме зовні усміхами, словами, добрістю й лінькуватою байдужістю, але не зникне воно від того, шаленітиме й метатиметься в його серці, мов той дикий пардус у кам'яному мішку в Кідекші, чуючи крізь камінь людський дух, рвучись до того духу, продряпуючись до того духу, але не для з'єднання з ним, а дня його знищення!

Не слід вважати, ніби Іваниця вже все збагнув і побачив у собі відразу. Мав лиш невиразні, каламутні передчуття чогось лиховісного в собі, хотів бути давнім Іваницею, другом і провідником Дулібовим повсюди, його очима, руками, чуттям, стрепенувся від простого Дулібового запитання „то куди?“ і відразу ж завернув коня до найближчого двору, мовби хотів показати лікареві, що для нього приступна кожня оселя і знайомий чи й не кожний чоловік у Києві.

Завернувши в одну з вузьких і покручених вуличок Гончарівки, вони спинилися проти важкої, приземкуватої оселі.

— Маєш тут знайомих? — подивувався Дуліб.

— Оце! Скрізь маю. А тут шевці живуть, брати Ребрини.

— Коли ж спізнав їх?

— А тоді, як про смерть Ігореву тут розпитували.

„Розпитували“ мало б значити „розпитував“, бо Дуліб сидів тоді в монастирі й записував у свої пергаменти те, що приносив йому з Києва Іваниця. Тепер, видно, вів лікаря по старих слідах.

— А брати ці?

— Сказав: шевці. Обшивають чобітьми всю князівську дружину. З діда-прадіда шевці. Коли ж сколочується віче, то кидають дратву — та й гайда на Гору або до Турової божниці.

В хижі світилося, блимав олійний каганчик, жевріла піч, майже не додаючи світла, зате дихаючи теплом під низьку стелю, хоч, здається, тепла там мало стачити й без того, тепло йшло від чотирьох велетенських чоловіків, які сиділи на низеньких шевських стільчиках довкола великого круглого котла і мовчки тягли собі дратву.

З кількох Іванициних уваг про братів Ребрин Дуліб чомусь уявляв їх дрібненькими жвавими шевчиками, які бадьоро вистукують маленькими підкористими молоточками по підошвах та підборах, а при перших згуках триноги кидають свою роботу й біжать на віче, на пожежу, на биятику, на пиятику. Тут же сиділи чорняві здоровані з зарізяцькими обличчями, мовчки тягли дратву, не дивилися ні на свою роботу, ні один на одного, втуплювали погляди в отой круглий котел, що стояв коло їхніх ніг, тоді всі враз глянули на гостей, упізнали, видно, Іваницю, бо на їхніх обличчях з'явилися усмішки, і це ще більше вразило Дуліба, бо на отих зарізяцьких лицях усмішки розквітли суто ангельські.

— Здорові будьте, шевці-молодці! — бадьоро привітався Іваниця. — Чи й ждали мене цілого? А це мій товариш, лікар княжий Дуліб. Завжди ми разом, в усьому, — в лихові й радощах. Лиха більше, радощів менше, та голови не вішаємо, бо голова не торба, її треба не через плече, а на плече!

Таким балакучим Іваницю Дуліб ніколи, здається, й не чув і навіть не уявляв, що той може випускати з себе відразу стільки слів, геть невластивих для нього. Але братам, видно, знаний був саме такий Іваниця. Старший з шевців сказав молодшому:

— Ану, Пруню, зачепи гостям пива.

Той, кого названо Прунею, взяв берестяний ківшик, набрав з котла і подав Дулібові, який стояв перший, та й видно було з усього, що старший. Дуліб ківшик узяв, але пити завагався.

— Чи не рано? — сказав.

— Випити ніколи не рано, — сказав старший з братів. — Чоловік мусить змочити горло, щоб слова не застрявали.

— Та ви ж однаково мовчите цілий день! — засміявся Іваниця. — Сидів коло вас, знаю.

— Чом би й не помовчати, як ти розкажеш, що в світі діється, — сказав старший брат. — Шукайте, на чому сісти, та й посидьте коло нашого каганчика.

— А тобі він навіщо, світ? — хмикнув Іваниця. — Чи не однаково, що в нім і на нім?

— Неоднаково, бо Пруню треба оженити.

— Хіба ти вже?

— Я — ні. Та й ніхто з нас. Наймолодшого треба оженити. Старші мають на те час.

Дуліб відпив трохи з ківшика, передав Іваниці. Видно, ці шевці любили пожартувати, а може, вони любили Іваницю, якого любили скрізь і всі, через те порушили відразу свою мовчанку, хоч, щоправда, говорив брат старший, ті три лиш посміювалися мовчки, але іноді мовчанка промовистіша за балачки.

— Ось, лікарю, бачиш братів Ребрин, — сказав йому Іваниця. — Гарні хлопці. Шиють чоботи-витяжки, взувають всю князівську дружину, воєвод, тисяцьких, Петрила, а хто роззувати буде?

— Хто взуває, той і роззуває, — посміхнувся Дуліб.

— Можна, — підтримав його страший брат, — можна. Випий ще, лікарю. Пиво в нас добре. Є солонина, та тобі, звиклому до князівського харчу, навряд чи смакуватиме.

— А ми в порубі князівському півроку сиділи, — похвалився Іваниця. — На хлібі слізному та воді.

— Де то? — поспитав Пруня.

— В Суздалі. В Києві ти й не чув про слізний хліб, а там є. Це такий, що з нього сльози течуть. Не бачив такого хліба?

— Бачив і в Києві, — сказав старший брат. — У нас у Києві все є. А поруби тут такі — ніде не знайдеш.

— То прийде до вас новий князь — розметає ті поруби. — Дулібові хотілося побачити відразу обличчя всіх чотирьох братів при цих словах своїх, але