Читати книгу - "Дамір, Iрина Давидова"

Варто було нам увійти в будинок, як я одразу пройшов з немовлям у спальню, подумки подякувавши покоївці, що змінила постіль на нашому з Лією ліжку. Тепер я міг спокійно переодягнути Ангеліку, щоб їй не було жарко, поки я буду жадібно тримати її на руках. Діставши з пакету памперс, літній боді, білі шкарпетки і антицарапки, я нарядив свою красуню, не забувши наприкінці додати малесеньку шапочку і, піднявшись, подивився на неї збоку. Для першого разу вийшло досить непогано, хоча і було страшно. Страшно, тому що дівчинка була дуже маленькою, і я боявся зробити щось не так, щось, що могло завдати їй шкоди.

Швидко переодягнувшись в спортивні штани і футболку, я взяв дитину, і спустився вниз, де на мене чекав Михайло.

— Подзвони Кирилу і скажи, щоб купував ліжечко та інші речі, які необхідні дитині, і відразу віз їх сюди, — прошепотів я, розуміючи, що мені подобається ця незвичайна атмосфера тиші.

— Він впорається?

— Безумовно! А ти їдь до мене в офіс і візьми документи, які саме — скажу потім по телефону. Працювати тепер я буду вдома.

— Може, няню найняти?

— Щоб якась чепуруха прийшла? Ні! Поклич Варвару Михайлівну, хочу з нею поговорити.

— Я зрозумів. Можу йти?

— Так, — так само неголосно відповів я, і, не звертаючи уваги на Мішу, подивився на лапочку, яка досі спала.

Зараз я зрозумів, що варто було мені глянути на неї, як в душі розливалося тепло і щемлива ніжність. Але тільки одного я не розумів, чому Лія не сказала, що чекає від мене дитину, або хоча б не повідомила після пологів? Навіщо було залишати в пологовому будинку, прекрасно усвідомлюючи, що далі немовля опиниться в будинку малятка. А що б її там чекало? Нуль турботи і уваги, нуль любові й тепла, лише звичайні вивірені завдання і дії співробітниць цього закладу. Але далі ще гірше, далі дитбудинок, де зовсім немає нічого хорошого, крім дітей, та й вони часто бувають злими і можуть завдавати страждань слабшим дітям. А наша дівчинка була слабкою дитиною. Це факт.

— Даміре Тімуровичу, добрий день. Викликали? — зайшовши в кімнату, сказала домробітниця і одразу завмерла, дивлячись на дитину в моїх руках.

— Доброго дня. Викликав, Варваро Михайлівно. Знайомтеся, це моя дочка — Ангеліка. Тепер нам дуже потрібна буде Ваша допомога.

— Даміре Тімуровичу, але звідки? — ошелешено прошепотіла жінка, підійшовши трохи ближче.

— Лія народила. Більше нічого не питайте.

— Вона зовсім крихітна.

— Так, недоношеною народилася, а тому вона потребує особливого догляду.

— Зрозуміла. Я буду з нею обходитися, як з рідною.

— Спасибі. Варваро Михайлівно, Лапочка скоро прокинеться, приготуєте суміш? Там Михайло повинен був залишити на кухні.

— Звісно. Даміре? — покликала вона тремтячим голосом і, глянувши на неї, я зрозумів, що жінка зараз заплаче. — Вона чарівна, — відповіла з гордістю, наче дівчинка була її дочкою.

— Спасибі.

Домробітниця вийшла, залишивши мене наодинці з донькою, і я знову й знову поринав у свої думки. Чомусь подумалося, що саме зараз відчуває Лія, які її думки й бажання, і невже вона абсолютно нічого не відчуває до своєї кровиночки? Як могла ось так просто відмовитися? Невже заради свого виродка готова навіть на таке? Що з людьми робить любов? Що? Я щиро не розумів.

Увечері, після чергового годування і зміни памперса, Ангеліка заснула, і я, розстеливши пелюшку на ліжку в спальні, поклав її, з усіх боків обклавши подушками. Тепер я відчував себе маніяком, тільки не злим, а готовим щосекунди оберігати щедрий подарунок долі...

— Охр*ніти, Даміре, ти мене здивував! — голосніше, ніж слід було, вимовив Кирило, увійшовши, і уважно подивився на ліжко, а вірніше — на немовля.

— Не кричи! Бачиш, людина спить! — прошипів я і потиснув братові руку.

— Я б навіть сказав — здоровезна людина! Даміре, хто ця принцеса? Я нічого не зрозумів зі слів Михайла.

— Це, якщо вірити датам, моя дочка.

— Очманіти…

— Я сам шокований, але дуже щасливий, що вона тут, зі мною.

— А хто мати?

— Пфф, не повіриш, — втомлено прошепотів я, відкладаючи документи, які мені привіз Міша.

— Ні. І хто ж?

— Лія.

— Лія? — здивовано перепитав він, і одразу сів поруч. — Але ж вона ж була вагітна від свого придурка?

— Судячи з термінів, Ангеліка моя дочка. Але навіть якби не цей факт, я б все одно забрав її. Вони відмовилися від дитини, але чомусь Лія хотіла записати дитину на моє ім'я.

— Я в ауті, брате. Я просто в ауті, — продовжуючи ошелешено витріщатися на грудочку в величезному ліжку, прошепотів він, рукою прикривши рот.