Читати книгу - "Чорний принц, Айріс Мердок"

Уперше з того дня, коли повернувся до Лондона, я відчув, що перебуваю в реальному місці й поряд зі мною присутня реальна людина. Водночас я відчув те, що відчувають люди, які після тривалого нездужання раптом серйозно хворіють: безпомічність і благоговіння перед ситуацією. Я досі мав достатньо клепок, щоб помітити, як радіє моєму занепадові Френсіс. Я не образився на нього за це.

— Ковтніть іще віскарика, Бредлі, допоможе. Та годі вже хвилюватися, я вам її знайду.

— Гаразд, — погодився я. — Залишуся тут, мушу залишитися. Вона прийде сюди, чи не так? Саме сюди вона й прийде. Вона може з’явитися будь-якої миті. Сьогодні вночі я знову, як учора, залишу двері відчиненими. Вона зможе запурхнути всередину, як маленька пташка до свого гніздечка. Вона зможе ввійти.

— Завтра я пошукаю її. Поїду до її коледжу. Піду до Арнольдового видавця. Поназбираю десь доказів. Перше, що вчиню завтра зранку, — вирушу на пошуки. Не гризіться, Бреде. Вона повернеться, от побачите. У цей самий час наступного тижня ви вже будете щасливим.

— Я знаю, що вона повернеться, — озвався я. — Дивно, коли отак знаєш. Її кохання до мене — абсолютна істина. Воно належить вічності. Я не можу сумніватися в її словах, це логос усього сущого; і якщо вона розлюбить мене — запанує хаос. Кохання — це пізнання, розумієте? Філософи завжди нам це втовкмачували. Я інтуїтивно відчуваю її, наче вона сидить отут, у мене в голові.

— Я знаю, Бреде. Коли по-справжньому когось любиш, здається, що весь світ говорить лише про це.

— Усе навколо — запорука кохання. Як люди колись гадали, що Бог — запорука всього. Ви коли-небудь кохали так, Френсісе?

— Так, Бреде. Був один хлопець. Він учинив самогубство. Багато років тому.

— О Боже мій, Прісцилла. Я весь час забуваю про неї.

— Це моя провина, Бреде, ви колись пробачите мені?

— Це моя провина. Я не можу позбутися думки, що це було неминуче, наче вона була приречена, помирала від раку. Але чому я подумки засуджую її? Мені здається, наче вона якимось чином теж опинилася в мені, але це не так. Вона постарішала, втратила надію й померла. Обернулася на попіл. Можливо, і з Богом так. Він гадає, наче надійно тримає в голові кожну дрібницю, але одного дня придивиться й побачить, що все померло, згнило й залишилися лише пустопорожні думки. Саме тому кохання таке важливе. Єдиний спосіб зберегти когось — міцно вчепитися в нього й підтримувати його життя. Чи це не правда? Ваш хлопець наклав на себе руки. Як його звали?

— Стів. Не варто, Бреде.

— Прісцилла померла через те, що її ніхто не кохав. Вона висохла, занепала духом і померла, як отруєний пацюк. Бог не любить наш світ. Та й подивіться на цей світ: його неможливо любити. Але мене це навіть не турбує. Я любив свою маму.

— Я теж, Бреде.

— Вона була страшенно недалекою жінкою, але я любив її. Перед Прісциллою я відчував моральні зобов’язання, але цього було недостатньо. Ось і все.

— Я так не думаю, Бреде.

— Через те що я кохаю Джуліан, я мав би полюбити всіх. І одного дня це станеться. О Господи, якби ж я хоч трохи побув щасливим. Коли вона повернеться, я полюблю цілий світ, я полюблю Прісциллу.

— Прісцилла померла, Бреде.

— Любов мусить перемагати час, але чи можливо це? «Не ходить в дурниках у Часу»[126], — сказав він, а він найкраще з усіх знав, що таке любов; якщо когось і розіп’яли кровожерливо, то тільки його. Безумовно, людина воліє страждати. Напевно, у кінцевому підсумку страждання — це все, усе зосереджується в стражданні. Неподільні атоми — це просто частинки болю. Скільки вам років, Френсісе?

— Сорок вісім, Бреде.

— Ви на десять років щасливіші й мудріші за мене.

— Мені ніколи не щастило, Бреде. Я більше навіть не сподіваюся хоч на крапельку щастя. Але я все одно люблю людей. Звісно ж, не так, як Стіва, але люблю. Я й вас люблю, Бреде.

— Вона повернеться. Світ не міг змінитися просто так. І він не може знову стати колишнім. Старий світ зник назавжди. Ох, як промайнуло, згасло моє життя. Не можу повірити, що мені вже п’ятдесят вісім.

— Ви кохали багатьох жінок, Бреде?

— До появи Джуліан я нікого по-справжньому не кохав.

— Але у вас були жінки? Я маю на увазі, після Кріс.

— Енні. Кетрін. Луїза. Дивно, імена залишаються, наче скелети, плоть на яких уже зотліла. Вони вказують на щось, що вже сталося. Дають нам ілюзію спогадів. А люди вже зникли, неначе померли. Можливо, вони таки померли. Померли, як Прісцилла, померли, як Стів.

— Не промовляйте його імені, Бреде, прошу. Краще б я вам не казав.

— Можливо, реальність — це страждання. Але цього не може бути. Кохання віщує щастя. Мистецтво віщує щастя. Навіть не віщує, бо нам не потрібне майбутнє. Гадаю, нині я щасливий. Я запишу все це, лише не сьогодні.

— Я заздрю, що ви письменник, Бреде. Ви можете сказати про свої почуття. А мене вони згризають, і я не можу навіть закричати.

— Так, я можу кричати, я можу заревти від болю на цілу галактику. Але знаєте, Френсісе, я ніколи нічого по-справжньому не пояснював. А зараз я відчуваю, що можу все пояснити. Наче матриця мого життя, яка була тверда, щільна й маленька, як горішок, раптом розрослася до велетенських розмірів і засяяла. Усе збільшилося. Нарешті я все бачу та всюди можу навідатись. Френсісе, тепер я можу бути видатним письменником, я впевнений, що можу.

— Безумовно, можете, Бреде. Я завжди знав, що у вас є талант. Ви завжди поводилися як хтось видатний.

— Я ніколи раніше не давав собі волю, Френсісе, ніколи не ризикував собою сповна. Ціле життя я був сором’язливим наляканим чоловіком. А тепер я знаю, що таке бути вищим за страх. Тепер я опинився там, де живе велич. Я зрікся самого себе. І водночас я піддаюся покаранню. У мене немає вибору. Я кохаю, обожнюю — і здобуду свою винагороду.

— Точно, Бреде. Вона буде.

— Так. Вона буде.

— Бреде, гадаю, вам краще вже лягти.

— Так, так, до ліжка, до ліжка. Завтра ми складемо план.

— Ви залишитеся тут, а я шукатиму.

— Так. Щастя