Читати книгу - "Салимове Лігво"

— Вони тут, — сказав Марк.

Зазирнувши досередини, Джиммі побачив три пари стіп — наче трупи, зібрані і складені на полі після бою. Одна пара була в робочих черевиках, друга — в домашніх капцях, а третя — зовсім крихітні ніжки — була босою.

«Сімейна ідилія, — майнула шалена думка в Джиммі. — Де ти, “Читацький огляде”, коли ти нам так потрібен?»[288] Його залило відчуттям нереальності. «Дитина, — подумав він. —Як ми зможемо це зробити з маленькою дитиною?»

Він зробив позначку на ляді восковим олівцем і підняв збитий замок.

— Ходімо до сусідів, — сказав він.

— Зачекайте, — сказав Марк. — Я хочу витягти одного з них.

— Витягти?.. Навіщо?

— Можливо, денне світло їх убиває, — сказав Марк. — Можливо, нам не доведеться робити цього кілками.

Джиммі відчув надію.

— Йо. Гаразд. Кого саме?

— Не дитину, — миттю відповів Марк. — Чоловіка. Ви беріться за одну ногу.

— Гаразд, — сказав Джиммі. У роті в нього стало ватяно-сухо, а коли він ковтнув, щось клацнуло в горлі.

Марк поповз під трейлер, сухе листя, яке туди намело, потріскувало під його вагою. Він ухопився за один робочий черевик Роя Мак-Дуґалла і потягнув. Джиммі протиснувся поруч нього, дряпаючи собі спину об навислий дашок, поборюючи клаустрофобію. Він ухопився за другий черевик, і разом вони витягли Роя на дрібний дощик і біле світло.

Те, що сталося далі, було майже нестерпним. Щойно його цілком вразило світло, Рой Мак-Дуґалл почав ворочатися, як людина, яку потривожили вві сні. Пара й волога пішли в нього з пор, а шкіра зазнала незначного провисання й пожовтіння. Ворочалися очні яблука під тонкою шкіркою його заплющених повік. Ноги повільно й сонно хвицали в мокрому листі. Верхня губа в нього задралася, показуючи різці, як у великого пса — німецького вівчура або коллі. Руки повільно скидалися, стискаючи і розтискаючи кулаки, і коли одна з них черкнула по футболці Марка, той відскочив зі скриком огиди.

Рой перевернувся і почав повільно, рачки повзти назад у сховок, його руки, коліна й лице проривали канавки в розм’якшеному дощем гумусі. Джиммі собі відзначив, що відразу ж, як тіло накрило світлом, у нього почалося уривчасте дихання, типу дихання Чейна-Стокса; воно відразу ж і припинилося, щойно Мак-Дуґалл знову цілком опинився в тіні[289]. Так само й виділення вологи.

Діставшись місця свого залягання, Мак-Дуґалл перевернувся і затих.

— Закрийте їх, — промовив Марк задавленим голосом. — Прошу, закрийте.

Джиммі причинив ляду і як міг приладнав назад розбитий замок. Образ тіла Мак-Дуґалла, яке, неначе приголом­шена змія, корчиться в мокрому, прілому листі, залишився в його голові. Він не вірив, що коли-небудь настане такий час, щоби цей образ перестав бути в межах досяжності його пам’яті — навіть якщо він доживе до сотні.

  38

Вони стояли під дощем і тремтіли, дивлячись один на одного.

— До сусідів? — запитав Марк.

— Так. Логічно їм бути першими, на кого б напали Мак-Дуґалли.

Вони пішли туди, і цього разу їхні ніздрі вловили той промовистий запах уже в палісаднику. Під дверним дзвоником було прізвище — Еванс. Джиммі кивнув. Девід Еванс з родиною. Девід працював механіком в автовідділі «Сіерза» у Ґейтс-Фоллзі. Він його лікував пару років тому, здається, кіста чи щось таке.

Тут дзвінок працював, але відповіді не було. Вони знайшли місіс Еванс у ліжку. Двоє дітей в ідентичних піжамах із зображеннями персонажів з Пуха знайшлися на койках двоярусного ліжка в іншій спальні. Щоби знайти Дейва Еванса, часу пішло більше. Він схоронився у недобудованій антресолі над маленьким гаражем. Джиммі відмітив галочкою в колі передні двері і двері гаража.

— У нас вдало йде, — сказав він. — Два попадання підряд.

Марк несміливо запитав:

— Ви могли б почекати хвилини дві? Я хотів би помити руки.

— Звичайно, — сказав Джиммі. — Я би теж помив. Еванси не будуть проти, якщо ми скористаємося їхньою ванною.

Вони зайшли досередини, де Джиммі сів на стілець у вітальні і заплющив очі. Незабаром він почув, як зашуміла вода, відкрита Марком у ванній.

На затемненому екрані своїх очей він побачив трунарський стіл, побачив, як почало тремтіти простирадло, яким була накрита Марджорі Ґлік, побачив, як з-під нього випала її рука і почала виконувати в повітрі свій балетний танок на пуантах…

Він розплющив очі.

Цей трейлер був у кращому стані, ніж Мак-Дуґаллів, охайніший, добре доглянутий. Він ніколи не бачив місіс Еванс, але, схоже було, вона мала право пишатися своїм домом. Іграшки мертвих дітей були складені акуратною купою в маленькій коморі, яка, певне, називалася пральнею в оригінальному проспекті постачальника автодомів. Бідні діти, він сподівався, ці іграшки дарували їм радість, поки ще були ясні дні й сонячне світло, щоб їм радіти. Там був триколісний велосипед, кілька великих пластмасових вантажівок й іграшкова автозаправка, один колісний трактор (за який, либонь, інколи відбувалися порядні баталії), іграшковий більярдний стіл.

Він почав було відвертатися, та потім поглянув туди знову, ошелешений.

Синя крейда.

Три притінені лампи в ряд.

Чоловіки ходять кругом зеленого столу під яскравим світлом, прицілюються киями, струшують собі з пальців крихти синьої крейди…

— Марку! — гукнув він, враз стовпом випрямившись на своєму стільці. — Марку!

І Марк, зі знятою футболкою в руках, бігом прибіг подивитися, що сталося.

  39

Один з давніх учнів Метта (випуск 1964-го, оцінки «А» з літератури, «В» з композиції творів) завітав його провідати близько другої тридцять і, зауваживши стоси містичної літератури, запитав: чи Метт вивчає це заради наукового ступеня з окультизму? Метт не міг пригадати його імені — чи то Герберт, чи то Гаролд.

Коли ввійшов цей Герберт-чи-Гаролд, Метт читав книжку «Дивні зникнення», але був радий перерватися. Розуміючи, що раніше третьої години друзі не зможуть безпечно зайти до школи на Брок-стріт, він, проте, уже чекав на телефонний дзвінок. Йому прагнулося дізнатись, що сталося з отцем Каллагеном. Здавалося, цей день минає з бентежною швидкістю — хоча він завжди чув, що у лікарні час тече повільно. Сам він почувався неметким і пригальмованим, нарешті вже як стара людина.

Він почав розповідати Герберту-чи-Гаролду про містечко Момсон у штаті Вермонт, історію якого він якраз перед цим читав. Тамтешній випадок йому здався особливо цікавим, бо, якщо це було правдою, ця історія могла передвіщати долю Лігва.

— Всі зникли, — розповідав він Герберту-чи-Гаролду, котрий слухав ввічливо, проте з не дуже добре замаскованою нудьгою. — Звичайне маленьке містечко в глушині на півночі Вермонту, куди можна було дістатися міжштатним шосе № 2 і Вермонтським шосе № 19. Населення 312 осіб за переписом 1920 року. У серпні 1923-го одна жінка в Нью-Йорку почала непокоїтися, оскільки її сестра не писала їй уже два місяці. Вона зі своїм чоловіком поїхала туди, і вони були першими, хто підірвав цією історією газети, хоча я не маю сумнівів, що місцеві з довколишніх поселень уже де­який час знали про ті зникнення. Авжеж, та сестра з її чоловіком пропали, як і всі інші в Момсоні. Всі будинки й стодоли собі стояли, а в одній оселі залишився стіл, накритий до вечері. Цей випадок був доволі великою сенсацією свого часу. Не думаю, щоби мені схотілося залишитися там на ніч. Автор цієї книжки пише, що люди в сусідніх