Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

Ні, я не думаю, що наші виставки зупинять бійню, що мистецтво поготів спроможне відвернути війну. Я хотіла б, щоб воно її відвернуло. Виставка викликала величезний резонанс, історія дівчинки, яка загинула, прокотилась країною. Черга тяглася вздовж вулиці — траурна процесія, якій не було кінця, люди приносили квіти і клали на підлогу під прикріпленим на стіні листом з літерами S. O. S. Книга відгуків перетворилася на книгу співчуття.

Десятки інших таких історій проминули непомітними, про більшість ніхто не знає. Я думаю, ми назвемо імена цивільних, які загинули. Це буде одна з наступних акцій — історії людей, що їх обірвала війна. Біографії, в яких «конфлікт на Сході України», як його лицемірно називають, поставив крапку задовго до того, як вони завершилися б. Недописані біографії, до кінця не прожиті життя. У них залишилися родини, діти батьки, друзі, улюблені речі й заняття, обірвані мрії — їх ніхто не зможе втілити. Бо ніхто не може прожити чийогось життя, тільки своє. Актор, виконавши роль, стирає в гримерній грим. Людина народжується, щоб здійснити себе. Не для війни.

Ми організували виставку його картин спільно з його другою дружиною, жінкою, з якою він жив, ні, вони не брали шлюбу і не розписувалися. Обривається як оповідь — обірвана оповідь. Здавалося, наче це не все, наче зайдеш у наступний зал і натрапиш там на продовження, проте наступного залу немає, прохід перегороджує стрічка, до якої приклеєно засторогу «кінець експозиції», пройма між двома полотнами, наче ще одна картина — чорна зі світлою стрічкою і цим написом на аркуші крейдяного паперу. Чорний прямокутник, а на його тлі значно менший білий, вертикаль і горизонталь двох однотипних фігур. Білий — наче екран, на якому чорнота того, що позаду, проступає зображенням.

Вони не змогли б побачитись — Євген і його батько. Вони розминулися в часі. Євген не здогадувався про це. Він грів себе надією, мені здається, йому дуже залежало на тому, щоб вони зустрілися. Щоб він сказав «Тату» змужнілим, дорослим голосом. Голосом українця, який пройшов через Майдан. Мені здається, його голос змужнів саме для того, щоб сказати це. Між тоді, коли він востаннє так звертався, і тепер пролягла довга смуга. Він хотів переконатися, що це все ще те саме звертання, хай воно і пролунало б від дорослого чоловіка. Він хотів продемонструвати, що він уже дорослий і ось приїхав до батька.

То була їхня ідея, хлопців-філософів, я розповіла їм, а тоді показала кілька фотографій, вони зацікавилися. Вони сказали, що це філософські роботи, на стику мистецтва і мислення, мабуть, це так. Для мене це було відкриття, через неї я ще більше зблизилася з Євгеном. Ні, Євгена вона не знала. Вони ніколи не бачилися. Схоже, Євген не здогадувався, що в його батька інша жінка, як і не підозрював, що в нього не одна, а дві сестри. Ще одна сестра, набагато молодша від нього. Я впевнена, що він зрадів би їй.

Мовби створювали світ, наче він там продовжував жити; так, наче вони ніколи не розлучались. Він не закінчував художніх шкіл і не крутився в мистецькому середовищі, Євгенів батько — самоучка, який добував матеріал з себе, воно все в нього западало, а потім він черпав його звідти. Водночас, його роботи вільні від наївності того, хто береться за пензель, не маючи образотворчої освіти. Одного дня він пішов у себе, щоб вийти з таким несподіваним набутком: несподіваним передусім для нього самого. Наче картини чекали всередині нього. Так, ніби внутрішній світ — сховище, в якому все є, однак не кожний наважиться туди зазирнути або йому це просто ніколи не сяйне, що туди можна увійти і що він — комора себе самого. Людина боїться себе і тікає від себе. Інколи здається, люди розминаються з собою, так як проходиш повз друга, не помітивши його в дрібʼязковій заклопотаності. Можливо, більшість людей. По-моєму, знайти себе — найважливіше: призначення, покликання — називайте, як хочете. Це і є достатня мотивація і зміст усього, що робиш.

Євгенів батько зрозумів, хто він, і відкрив у собі це нове, наче друге дихання — щось, чого в ньому, здавалося б, ніколи не було, а потім раптом настав його час. Людина може відкрити себе і в дорослому віці, навіть старцем на порозі смерті. Ні, батько Євгена не був старцем. З Євгеновою матірʼю вони дуже рано одружилися, і в них рано народилися діти. Мабуть, вони кохали одне одного.

Він малював не на продаж. Його мистецтво не комерційне і тим приголомшливе. Одна з робіт зображає інженера перед кульманом, проте його погляд зосереджений не на кресленні, а здивовано піднятий до ластівки, що, мов із сильця, випурхнула з мережива густих геометричних ліній, що зображали деталь складної конструкції, сама мовби зіткана з них; ніби частина ліній, відламавшись від місця, де їх на картині бракує, ожила, перетворившись на птаха. Інженер наче прощається з професією, якій віддав частину життя.

Картини він продавав рідко, наскільки це необхідно було, щоб забезпечувати прожиття, а витрачав він вкрай мало: комунальні послуги, сякий-такий харч, найбільше, однак, на фарби та ще книжки, які він, утім, купував украй рідко — в нього була велика бібліотека, власна, яку він зібрав значно раніше; він був одним з нечисленних читачів обласної книгозбірні; художніх книжок він майже не зичив, за винятком тих, в основі яких лежав особистий досвід авторів. Думаю, він не шкодував розлучатися з картинами, причина полягала в іншому. В Євгенового батька було драматичне дитинство — щось колись трапилося, від чого над його бровою залишився шрам, наче хтось хотів розсікти її, як ото розтинають дощового хробака.

Мені здається, Євгенів батько створював світ, щоб у ньому жити; віддати картину — це так ніби віддати частину дороги, якою йдеш. Частину своєї оселі, своєї кімнати — частину себе. Він знав, що цього ніхто не зрозуміє, крім нього. Проте картини мали самоцінну вартість, вони відкривали щось цілком інше, вони відходили від його інтерпретації, покидали його особисту історію — схоже, цього він якраз стерігся. Зате вони оповідають свої, самостійні сюжети. Хлопці кажуть, що в них закладений колосальний потенціал. Вони залюбки тлумачать їх. Одного з них вона надихнула на філософський есей. Так, ми плануємо опублікувати альбом, есей відкриватиме його — притомнішого вступу годі побажати. Каталога ми не публікували — ми просто не встигли все вповні розібрати. Не встигли розібратися в ньому. Це — світ, універсум; не на один день. Потрібен час, щоб його осмислити і впорядкувати.

Вона прийшла тієї миті, коли він робив розпис. Та жінка, з